Навчально-виховний комплекс  «Школа-гімназія-ліцей» №10 м. Бердичева

Матеріали на міжнародний конкурс шкільних проєктів з усної історії «Повсякденне життя в СРСР у період 1980-1991 роках»

«Робота в СРСР у період 1980-1991рр»

Виконавець проєкту: учениця 9-Г класу

НВК №10 м. Бердичева

Трохимчук Каміла Ігорівна

Координатор проєкту: вчитель історії

НВК №10 м. Бердичева

Пасічник Алла Юріївна номер

ел. адреса: allysa1987@ukr.net

Бердичів

2021

ОПИС ПРОЄКТУ

Мета проєкту

  • за допомогою методу усної історії дослідити значення роботи як важливого аспекту життя людини у період 1980-1991 років;
  • висвітлити основні мотиви вибору професії та чинники, що сприяли вибору;
  • скласти цілісну картинку студентського життя в радянський час;
  • з’ясувати особливості, форми та методи професійної діяльності вчителя;
  • дослідити вплив особистого членства/не членства у Компартії чи комсомолі на кар’єрний зріст;
  • дізнатись про матеріально-технічне забезпечення в закладах освіти;
  • з’сувати, що було мотивацією навчатись та навчати для вчителя;
  • опанувати метод усної історії, оволодівши досвідом проведення, транскрибування та аналізу інтерв’ю як інформаційного джерела.
  • Період проведення: 14.10.2021 – 7.11.2021 р.

Етапи реалізації проєкту

I. Організаційний

  • участь вчителя-координатора у онлайн-вебінарі, щодо методу усної історії;
  • ознайомлення з умовами конкурсу та методичними рекомендаціями для створення проєкту (опрацювання змісту методичного посібника «Жива історія – метод усної історії у школі»);
  • відбір учасників;
  • визначення теми проєкту;
  • пошук респондента;

II. Підготовчий

  • ознайомлення учениці з періодом 1980-1991 років та ситуацією в країні, її політичним становищем та особливостями життя в СРСР в той час за допомогою наукової літератури;
  • підготовка учениці до роботи з визначеним респондентом;
  • створення плану роботи;
  • визначення мети інтерв’ю та складання опитувальника;
  • корекція та затвердження опитувальника;
  • підготовка необхідних документів; ú зустріч-знайомство з респондентом;
  • підготовка обладнання.

III. Реалізація

  • інтерв’ю з респондентом;
  • підписання респондентом документації про згоду на використання інформації;

VI. Аналітично-підсумковий

  • транскрипція інтерв’ю;
  • опис проєкту;
  • редагування матеріалу;
  • обговорення та узгодження кінцевого результату.

V. Заключний

  • надсилання матеріалів створеного проєкту.
  • Актуальність реалізації проєкту у потребі цілісно відтворити життя у СРСР, а саме роботу як його складову та ознаку, у дослідженні з наукової точки зору; полягає у необхідності зобразити значення професійної діяльності задля доповнення державного архіву та розширення бачення людини, її інтересів та можливостей того періоду.

КОМЕНТАР

Історію завжди проживає людина, яка має власний досвід і відповідно до цього досвіду інтерпретує події з минулого. Саме такою інтерпретацією є свідчення очевидця, покладені в основу проєкту «Робота в СРСР у період 1980-1991 рр.».

Усна  історія – спроба поглянути на минуле з іншої перспективи, з іншого боку, яка може цікавим методом доповнити офіційні історичні рамки. Для нас, дослідників, це новий досвід. Досвід, що розвиває особистісне сприйняття, навчає пізнавати, опрацьовувати. На шляху до реалізації проєкту стала на перешкоді необізнаність інтерв’юера , оскільки учні 9 класу ще не вивчали даної теми, проте на етапі підготовки вчитель історії детально ознайомив інтерв’юера з періодом СРСР, політичним становищем  того часу та передумовами проголошення акту Незалежності України, але це лише факти, висвітлені істориками й викладені в підручниках. Пізнаючи історію у формі діалогу, учень навчається вступати в конфронтацію з дійсністю та розуміти, що різні точки зору можуть гостро протиставлятись.

У ході інтерв’ю наші запитання «підводили» респондента до свідчень, які мають велику цінність. Однак відповіді іноді охоплювали набагато більше коло тем, ніж було запропоновано питанням. Для нас було важливо не упустити жодну з деталей, так як все сказане – взаємопов’язане. Життя людини не обмежується однією сферою, тому поширена відповідь – це гарантія довершеності інформаційної структури. Ми з захопленням спостерігали за тим, як респондент, будучи у віці 83 роки, чітко висловлює свої думки, відновлює хронологію у пам’яті, ділиться емоціями та досвідом.

Виконання проєкту сприяло заохоченню дітей та вчителів (для яких ми стали прикладом) вивчити історію, пізнавати минуле з різних орієнтирів, точок зору, досліджувати рідний край. На основі отриманих вражень та інформації ми поглибили знання, когнітивні навички та надихнулись на подальше вивчення минулого в руслі живої історії.

ЕСЕ

Період 1980-1991 рр. – наскрізна тема, експресивні роки, у яких розпочинається перехід у нове життя; шлях, яким ступала наша держава, а головне – її народ. Це період, коли всі галузі підпорядковувались новій політиці радянської влади – політиці «прискорення» –  яка базується на вдосконаленні. Проте засіб реалізації такого потенціалу – люди, їх праця.

Радикальна трансформаційна діяльність на теренах України бере початок зі змін: керівником СРСР стає М. Горбачов. Він розгорнув нову епоху, відзначився гаслами перебудови, гласності та нового мислення. Його головною метою стало покращення господарського механізму для виведення економічного розвитку держави на новий рівень, тобто встановлення екстенсивного шляху виробництва на основі технологічного прогресу, де в пріоритеті постало вдосконалення – вдосконалення мислення, вдосконалення методу та засобу. Безпосередньо народ стає ресурсом для реалізації задуманого, адже саме натхненна праця людей плекає успіх Батьківщини.

«Хай живе робітничий клас!» – лунав заклик Комуністичної партії в свято Першотравень. Всі галузі професійної діяльності зазнали впливу внаслідок нової політики. Пролетаріат – верства, що відчула цей вплив. Відбувається пропаганда Комуністичної партії та комсомолу, особисте членство/ не членство в яких безумовно впливало як і на буденне життя, так і на професійну діяльність. Відбувається активна пропаганда сучасної техніки, широке інформування населення, розумова праця переважає над фізичною – все заради держави, проте робота – це історія не лише про успіх країни, це історія про життя окремих людей. Через призму досвіду очевидців можна поглянути на глибину того процесу, на спектр емоцій, що виникали, на історичну подію з іншої перспективи.

Які живі спогади розгорнула для нас жива історія? Перш за все варто зазначити, що дух працьовитої нації ще з дитинства закладав зерно любові до роботи у дитину. «Життя нічого не дає без праці», – писав Горацій, тому так важливо було засвоїти виховне значення принципу радянських часів. Завжди існувала потреба в досвідчених та освічених працівниках. Велику роль відігравали вчителі, адже на них було покладено великий обов’язок – сформувати правильне мислення в учнів, навчити їх жити за правилами та сприяти благополуччю й процвітанню держави. У школах з’являється нове матеріальнотехнічне забезпечення (радіоскопи, епідіаскопи, проектори тощо), посилюється адміністративний контроль (заборона відхилення від будь-яких норм) на засадах підтримки стабільності та порядку. Відбувається заохочення учнів до навчання та праці (наприклад, найкращим, зразковим класам відводились безкоштовні екскурсії, поїздки). Все надалі надзвичайно цінним та вагомим аспектом ставам досвід роботи. Це ускладнювало процес працевлаштування у містах, тоді коли в селах катастрофічно не вистачало кадрів. Проблема у селах сягнула такого масштабу, що працювати вчителем у місцевій школі була змога навіть без педагогічної освіти! Перший досвід – це час та етап, який очевидці з іронією відзначають у своєму житті, а мотивацією поставала любов до роботи. До того ж, варто зазначити, що велику роль відігравав колектив, який внаслідок обставин, проте на все життя став сім’єю, дружньою та міцною. Це яскравий приклад того, як праця об’єднує людей.

Робота в період «перебудови» й стала фактором реалізації перебудови, що згодом призвело до того, що перед Україною постала перспектива досягнення свободи та незалежності . Налагоджена праця є символом того, який глобального плив на життя в державі, її структуру чинить праця всього народу, починаючи з кожного з нас, починаючи з будніх робітника, який, можливо, навіть і не замислюється над тим, що є частиною великого механізму, схожого на годинник, коліщата якого обертаються в різні боки, але забезпечують його продуктивну та ладну працю.

ТРАНСКРИБУВАННЯ

ІНТЕРВ’Ю З: СКОМАРІВСЬКА (дівоче прізвище  ПУГАЧ) ГАННА ВОЛОДИМИРІВНА.

АДРЕСА: Україна, місто Бердичів, вулиця Бразульського.

ЛОКАЛЬНИЙ ПРОЄКТ: Усна історія/ «Робота».

ІНТЕРВ’ЮЕР: Каміла Трохимчук.

ТРАНСКРИПЦІЯ: Каміла Трохимчук.

ВИД ІНТЕРВ’Ю: відео та аудіо-інтерв’ю.

МІСЦЕ ПРОВЕДЕННЯ ІНТЕРВ’Ю: будинок респондента.

ДАТА ПРОВЕДЕННЯ ІНТЕРВ’Ю: 30 жовтня 2021 р.

ПРИСУТНІ: Скомарівська Ганна Володимирівна(респондент), Трохимчук Каміла Ігорівна(інтерв`юер), Пасічник Алла Юріївна(вчитель історії НВК»Школа-гімназія- ліцей»№10).

АНКЕТА РЕСПОНДЕНТА

Вік: 83 роки, дата народження 1938, жінка (Ганна).

Освіта: вища педагогічна.

Працевлаштування: пенсіонерка.

Місце проживання: Бердичів.

Життя: народилася у селі Поличенці, Комсомольського району (нині Козятинський) Вінницької області. Батьки все життя працювали у колгоспі та власному господарстві. У сім’ї було двоє дітей. Мала важке дитинство, згадує, як доводилось ділити одну пару чобіт на всю родину. Закінчила восьмирічну школу та педагогічний інститут м. Бердичева (останній набір на фізико-математичний  факультет у Бердичівському педінституті). Працювала вчителем все життя. Останнє місце роботи

ЗОШ №11 м. Бердичева.

Каміла (К): Ким і де Ви працювали?

Ганна Володимирівна (Г.В): Ой, де я працювала…Ровенська тоді була, зара Рівненська, область; нас після закінчення тоді ж призначали, треба було відпрацювати 3 роки. Куди посилали? В села

(наголошує), тому шо там не було кадрів; і ми ше дві подруги рішили разом їхати на роботу…в Рівненську область. Ну, дипломів не давали нам тоже зразу. Завіз автобус нас в Ровно, і там ми троє рішили в Дубровіцький район. (Іронічно додає) це ми так думали, шо ми разом: одна за 40 кілометрів, я за 20, а ця одна (зараз спілкуюсь з нею, в Іркутську [вона]) за 7 кілометрів. Це ми разом поїхали на роботу (сміється)! Ну приїхали в  Дубровицю, в отель зупинились там; ту, шо за 40 кілометрів, зразу забрали. На другий день приходить мужчина, каже:

– Хто на Трипуні, – це я.

Кажу: «Я».

– Пішли, я Вас посажу на машину.

Доріг не було, автобусів там не було. Посадив він мене в машину, яка приїжала з села, привозить молоко на маслозавод районний. Посадив в кабіну, дощ іде, ми їдем. (З емоційним піднесенням) ліс, бездоріжжя, вибоїни, колоди лежать, щоб машини не загрузли. Я сижу, чуть не плачу, куди я їду…і тут стукає в кабіну хтось зверху, відкривається кабіна, і каже до мене: «Виходьте, я не буду за вас мокнути зверху!» – ну дощ іде, а це грузчик. Я тут так сиділа вже не жива не мертва, а тут ше така пропозиція (сміється). Я мовчу, правда, шофер каже: «Чого ти пристав до людини? Сідай третім». Ну й приїхали ми вже це в школу, стали біля школи, показали де школа, я пішла. Директор [кличе] технічку, каже: «Веди на квартиру до, ну до Атрема»,- я пішла. Повна хата мух (докірливо, протяжно) ( нас були тоже, но не було стільки!), троє дітей, і мені ще більше жаль мене бере. (Сміється) та й кажу, шо посиділа я і хочу спати, хоть мені поплакати шоб. Ну ця жінка сказала, де лягти, а ці діти, це ж вчителька приїхала, заглядують в ці двері весь час, приоткриють і заглядують! Заглядують в ці двері!(радісно). Та й вже я плакала-плакала й заснула. Будить вона мене: «Вставайте вечеряти». Встала я, ми тоже бідували, зварила таку…одна мука, на воді така затірка, забіляна молоком, синеньке таке. Я взяла дві ложки,  та й в мене туто стало (показує на горло), та й вже більш не можу, але переночувала, на другий день йду в школу, кажу: «Я там на квартирі не буду». «Ну веди до…по лікаркам, технічка», – [каже директор].

Приводить, ця жінка каже:

– В мене вже є.

– То хай будуть дві, – [каже технічка].

– А може не помиряться.

Кажу: «Помиримся» (голосно). Там була, працювала одна, в неї не було освіти, вона кінчила 10 класів і якісь курси, там не хватало вчителів, і вела молодші класи, я з не вже була. Одного року з нею була, потім на другий рік приїхала вже після педучилища друга вчителька, Галина Петрівна, потім Марія Модесівна, я сім років там працювала, в цій школі.

К: На квартирі Вас безкоштовно утримували? Ви платили гроші за те, що Вас на квартирі утримували?

Г.В: Нє, за нас платила…ця, освіта платила, ну там скільки тоді платили, 5 рублів чи скільки, не знаю. Їсти ми самі готовили, ну так, я сім років там була. Потім вийшла [заміж], приїхала сюди до батьків, вони переїхали в село Медведівка, тут таке є, (задумливо) зустріла хлопця, хоча й там були, но то якийсь малий ростом, а то так, а то сяк, а той вже підійшов. (Дивиться на портрет, що стоїть на дивані) оно він сидить (сміється). Вийша замуж і родила перш Юлю тут, в Комсомольському, потім поїхали назад туди вже, й свекруху взяли, і вона гляділа. Через рік ще й син появився, тоже, вже ми на другій квартирі, бо тут була проходна така комната, а то вже ми пішли окремо, ну така як половина цієї, може менша, то ми жили, в общем 7 років я там пробула, і розрахувались, приїхали сюди, в Бердичів. В Бердичеві пішла до завміськно, це бувще й мій директор школи, Іван Остапович Пархолюк, каже: «А шо я когось вижену, тебе візьму? Нема місця». Ну тоді не було, я вірю, бо потім він мене взяв. Я поїхала в Козятин, думала,там близько ці села, де батьки мої жили. Не було. Тоді в Никоновку поїхала, не поїхала, а пішла в районно дали мені призначення в Никонівка, село тут, за 18 кілометрів десь від Бердичева, то два роки ше працювала. Так получилось, що ми там мали хату, нам давали, ну в найми, то чоловік там  побілив, покрасив – все поробив. Вже ми переїхали з дітьми й свекруха, і почали топити, почав дим валити, о, та й назад, та й вже получилось, що я назад поїхала, Юля була з моїми батьками, а Віталік і з чоловіком. То я потім на квартирі там жила, вже тиждень є, а в суботу їду перш в Медведівку до Юлі, переночую, потім в неділю їду в Хажин і вже в понеділок назад. Так було, що не було тоже автобусів, (хвилюється) один колгосп поклав дорогу, а другий – нє. Тільки дощ пішов не можна там проїхати. Вихожу, пішки йду, і там оце, де на Половецьке повертати, там таке тоже, грунтова дорога, болото. Чую хтось іде, темно, це я йду десь 5 часов ранку, на 8 на роботу треба (тихіше, підкреслює), я зійшла в сторону, бо боюся…присіла, сижу, і вже ця людина пройшла, я дальше  прихожу в школу, то директор, покійна Елярт Ольга Микитівна, всегда мене ставила в приклад, що людина з Бердичева є, а ви тут на місці не можете прийти (посміхається)! Ну там було, два роки проробила, а потім таки вже прийшла сюди до міськно, це й же самий директор мій був, завміськно, посилає мене в 11 школу, но я до того фізики не читала – математику, він мені каже: «Ти кажи директору, що ти читала фізику», – бо раньше в основному директор розпоряжався кадрами. Прихожу, Юлі було вже 4 роки, Віталіку – 3, дуже прийшла з двома дітьми до директора. Там вчителі сидять: «О, якраз таких не любить, шо діти. Буде раз у раз на лікарняному (сміється)». Але він мене подивився та й каже:

– А де чоловік працює? – а він тоді в кінотеатрі тут, за гребльою, був, був завкінотеатром.

– А хто ще вдома є?

Кажу: «Мати є».

– А ви знаєте…Ви мені підходите, а то приходять, понавішує на вуха, на шию, такі ногті заведе (показує). Що це за вчителька? А ви мені підходите.

І так я там працювала 29 років, в 11 школі.

К: Розкажіть про вступні іспити.

Г.В: Що?

К: Ви навчались у педінституті. Правильно?

Г.В: Да.

К: Розкажіть нам про вступні іспити. Про вступ в інститут.

Г.В: Ну про вступ я вже починала, значить подала документи, це інститут був тоді ще, подала я документи, я ж кажу, зайшла цей…  до директора свого, він тоді директором був, каже: «Приходь в школу, будете тут готуватись. Моя землячка тут є, будете разом вчити», – ну й ми так, в одному класі ми спали і готувалися там. Перший екзамен у математика була  письмово, другий – усно, третій – російський диктант, четвертий – фізика, п’ятий – хімія, і шостий – твір. Шість екзаменів було. Ну й поступила ця Раїса, я і ще приїхала одна з Вінницької області, і тоже примкнула до нас, бо там такі були, міські,то вони такі, високовольтні (голосніше), а ми такі, сільські, (посміхається) то вона примкнула тоже з села, то ми разом так і вчились, і потім на квартирі разом були, і до цих пір спілкуємся, но ця шо Раїса (хвилюється) 19 числа померла (сльози), вона (наголошує) кожен тиждень до мене звонила, в 11 годин на домашній телефон, я всегда йшла туди, бо тут вже нама його, всегда ждала цього дзвінка її, а вже 20 числа, це остання середа, я дзвоню – нема її, вона буває, як щось не получається, то вона мені каже: « Я передзвоню через час». Ну в неї там проблема  така – одна дитина трагічно загинула ше, яка родилась в інституті, з батьком, батько тоже вчитель, ішла комітерновом, вони жили, Одеська область. Він в отпуску був вона десь поїхала, подзонили, срочно треба в школу. Він бере цю дитинку, ідуть… Вона каже: «Хочу водички», – він купив бутилку «Сітро», тоді ж не було таких бутилок, як це зараз, воно взяло тако (показує), несе цю бутилочку, хтось там пошуткував, падає ця дитина, (голос тремтить) шийка відбивається, якось і горло…і воно, він зразу підняв її, а вона не жива…ця дитина. Ну а друга родилась, то вони вже трохи балували її, бо вона така, дуже важка. Вийшла замуж, родила девочку-інваліда, то я їздила до неї, ну ше ходила, то ця девочка казала: «Як бабушка помре (наголошує), то я брошуся з третього поверху, бо мамі я не нада». Та ця бабушка, це вона мені кожен раз звонила (з ностальгією), жалілась на цю дочку, і останній раз звонила, то каже, шо, захрипла, я чую, шо вона [захрипла], на ходунках тоже ходила, але мусіла йти на базар, мусила щось купляти їсти для дитини, бо в неї алергія – щось не те з’їла, вже температура, вже висипало, то вона вже знала що купляти, бо каже, дочка вона…(голосніше) те, що їй нравиться купить (посміхається), то вона мені всегда жалілася, оце тако поговорить , а це останній раз, 13 числа, вона звонить мені: «Захрипла, – каже, – і така больна, і не можу лягти, бо мені треба цю дитину обійти, мені те, ще на базар тра». 20 знов середа, я жду – нема, набираю я, дочка каже (тихіше): «Мама вчора померла».Така моя подруга з 56 [1956] року…

А ця друга, в Іркутську, вийшла [заміж] за військового, тоже вчителька, пенсіонерка. (Голосніше) кожен рік мені на День народження висилає по 1000 з лишнім гривень – поздоровляє. Чоловік в неї помер, і дочка є, у дочки внук Діма, і в мене є внук Діма, правнук Артем – і в нас Атрем, ну так совпало (сміється), то вона мені… чоловік тоже помер, вона тоже на ходунках, але кожен раз висилає гроші мені. Ну а тут уже понятно були подруги, вже багато повмирали, (тихо) вже нема нікого там…

К: А коли Ви зрозуміли, що хочете стати вчителем?

Г.В: Ну коли була десь уже у 8 десь…9-10 класі. Бо в селі в нас 7, а вже в город прийшла, то в тьоті своєї жила, занесла документи в 1 школу, я там вчилась, у 1, там вчителів був, Ніботський Аркадій Якович, математик такий, дуже розумний, то я так з нього приклад брала. Потім був ще один, в мене зараз пам’ять відшибає, був один, тоже читав математику, єврей…(намагається згадати) забула.  Я ж знаю, в мене так буває, що я тако забула, а потім через пару минут згадаю (посміхається), ну вже возраст, що там казати, та ще й болячки ці.

(Повертається до теми) та я тоді вже…ще мене директор підтримав, цей…Іван Остапович Пархолюк, він мені сказав, бо в мене був такий момент, що я хотіла…там прийшла в село, дівчата: «А ми пішли в Житомир на курси бугалтерів, платні». Я думаю: « Тоді я піду на курси», – пішла до директора за документами. «Вчителька йде – він каже. – Що замуж захотіла?» (сміється). Кажу: «Нє, хочу такі [курси пройти]».

– Та ці курси ніде не дінуться, ти йди на фізмат, нашо тобі ті курси!

Я щось три дні ходила за документами, і він мені не віддав, а потім, як кінчала школу, то він, ну, шуткував: «Де могрич? Була б де, як ці курси?». А ті курси, шо там збирались, то й ніхто і не кінчив, я не знаю як там було. Ну та й так уже пішло. Пішло-поїхало (посміхається).

КМ: А чи була в той час свобода вибору професії? Які професії обирали здебільшого?

Г.В: Ну була, конечно була свобода, там ж ці реклами були тоже (наголошує), десь в тому місці, в тому місці, я поступала в Бердичеві. В Бердичеві ми провчилися 3 роки. Це (наголошує) останній набір був, як ми поступали на фізмат. Нас набрали і всьо, були ше факультети: біологічний, молодші класи, молодші класи – ми казали «кукульники» на них (сміється). То були…о..і три роки ми провчилися, і нас тоді переводять в Житомир, бо вже ми тут осталися один курс, викладачів не будуть же для нас держати, і нас перевели в Житомир, і в Житомирі ше два роки вчилися. І з цими своїми подругами тоже там разом на квартирі були…так було.

КМ: А на кого навчались Ваші друзі, однокласники?

Г.В: Ну ці всі мої – математики. (Наголошує) ми однакові. А всяке було, багато йшли. Я вже зара не можу всіх [згадати]…і на журналістів, і на економічні йшли, ну йшли вже..зара спілкуюсь. А, 50 років було в 2006 році, як закінчили ми школу, то ми збиралися, 50 років. Ну з цими, що я спілкувалась, то понятно, шо знала, а є такі, кого не бачила, то ми не знаєм: «А хто ти? А хто ти?», – питали. Ще в мене дві подруги було, це однокласниці, тоже одна ще є, а другої нема, о. То одна вчилась в сільськогосподарському в Одесі, а одна – в горному в Дніпропетровську (сьогодні Дніпро), то вона працювала в Тюмені, шукала там газ, добувала, а друга кінчила Одеський інститут, потім послали її в Берегово, а після того вона в Житомир переїхала, закінчила аспірантуру вона,(голосніше) новий сорт хмелю вивела, то вона ще є зараз.  А ця, що горний – вона переїхала була в Тюмень, а потім переїхала в Бердичів, то ми весь час приходили до мене – зустрічалися,о. Дуже так, дуже я рада, що в мене такі подруги були.

К: А чи достатньо було знань і навичок, які ви отримували в інституті, в навчальному закладі, щоб приступити до роботи вчителем?

Г.В: Ну достатньо було, звичайно, но практики то не було, були деякі затруднення. Треба було методичну літературу брати, (протяжно) спілкуватися з кимось. Да..а так було достатньо.

К: А чи була проблема з працевлаштуванням?

Г.В: То я вже розказувала про це влаштування…

К: Взагалі,  чи були робочі місця? Багато було?

Г.В: Ну по селах було багато, тому шо в селах не хватало кадрів. Навіть он я в Ровненській області була, 10 класів закінчили і працювали в школі, мій чоловік там навіть, хоть він і не мав педагогічної освіти, коли переїхав до мене туди, то працював: вів клас 4, о..і фізруком був, (наголошує) в нього освіта зовсім друга була, але були проблеми по селах. Ну ще там з хозяйка, може, воно не треба вам, але це…тоді дуже там, в Ровненській області хазяйка мені, нам, мені каже: « Ооо, це вже приїхали, вже нормально, що тут бендери робили! В мене на квартирі була медічка, прийшли вечором, – ну  медічка мусить йти на визов, – на другий день найшли повішану в лісі». Вони не сприймали цих, що з Східної області, туди приїхали, в Західну, о.То, а кажуть зара, що вже цих пересадили там, в селі, щоб спілкувалися з ними , о. Вже приходять, ну там я знаю вже, я  дітей вчила вже, прийшов той з тюрми, той з тюрми. Но вони так…В мене дядько мій, мамин брат, тоже, тільки він не в Ровненській області, а…(тихо) Боже, в якій же це, вже геть…(вигукує) Волинській області, та й після женітьби рішив, женився там. Женився, він з Східної України, визивають його в райкомпартію, хочуть назначити головою сільської ради (наголошує), а там найомний був, тоже він з Східної України, та й він каже: «Я тут, та в мене охорона є, а ти, то тебе скоро там приберуть». І він каже: «Я не грамотний», – (тихіше) шо ж буде казати. І коли ми з чоловіком поїхали (сміється) до нього, вже пропрацювали да..о…приїхали в це село – Муравишнє – питаєм: «Де Сидорук живе?», – ніхто не знає, та й якась жінка каже (голосно): «То це ж неграмотний!», – так вже всі дали йому прізвище «Неграмотний» (сміється). Ну не знаю, так говорили про цих бендеревців, а зара вже пам’ятники їм ставлять, вулиці називають. Може, тоді не знали, може, це так зара треба…Так, як само, зара про цю школу, яка при радянській владі була, не таке виховання, не таке навчання, а от зара все правильне, я таку політіку веду не правильну (сміється).

К: А взагалі Вам в школі важко було працювати?

Г.В: Ну як важко…Перший рік було важко, конечно. Навіть прийшла в 11 перший рік, то мені було важко було працювати, бо я фізику ще читала, а фізика – це так: і лабораторні, і все треба було. Лаборант в школі був, но він виконував, оформляв школу: стенди (протяжно), все писав…о. Директор каже: «Можете самі це робити», – то було важко. Директор в перший день в мене, в мене перший урок – прийшов на урок зразу. Прийшов на урок (сміється) о, а потім ця вчителька, шо передавала мене в, в першу школу перейшла, на другий день приходить: «Ну як тобі тут?». Кажу: «Ну як…Вчора директор на уроці був», – та й вона мовчить, о. Та й… «Та й шо?». Ну кажу: «Казав, що матеріал добре все володію». Тай вона потім мені каже: «Стояла [біля нас] його жінка, я боялась, щоб ти нічого не сказала (сміється)». Ну нічого… Потім директор на уроки ходив, потім був Гнатюк такий, Віктор, це мій однокласник був, але він був, робив, фільмотека була, потім інспектором, а потім він в кінці був директор детдому цього в Гришківцях, то один раз вони з директором вдвох прийшли до мене на урок. (Тихіше) я ще така несміла була, два мужики сидять такі, плотні. О, та й це…кінчивсь урок, та й вже директор там почав шось, з фізики досліди щось не получались, що не готова до уроку, а він каже: «Аркадій Павлович, урок грамотний, насичений, а що дослід не получався, то і у Вас може не получитись,  і у мене може не получитись». Потім директор мені що-небудь казав: «От защитнік у Вас (сміється)». Ну й нема вже ні того, ні того, нікого нема.

К: А скільки днів на тиждень Ви працювали?

Г.В: Раньше працювала…було шість днів робочих, шість днів робочих, но один був, давали вихідний.

Понеділок там, чи який день другий.

К: А скільки уроків Ви щодня викладали, проводили?

Г.В: Ну скільки було, ставка 18 годин, ну в мене було 20, даже було…з фізики в мене було 14 годин, і дали клас ще четвертий, то вже 20 годин було. Ну так було.

К: А якими тоді були діти?

Г.В: Ну всякі були діти: і хароші діти були, і…ну як діти. Які були діти? Я от дивлюсь зара, спостерігаю: ті, що дуже сумлінно вчилися, шо виконували все – вони не приспособлені до життя, а такі…ось в нас ось був, є він зара, бізнесмен, Боже, він так уроки зривав, (голосніше) він погано вчився, зара він такий вже…бізнесмен, і має там своє кафе й те, ну так. А ті шо такі, над книжкою сиділи, вони якось не…не…неприс…ну багато дітей поступало, (тихіше) багато поступало тоді, о. Юля вчилась тоже в моїй школі, Віталік вчився, то вона кінчила і з похвальною, о…а він, ну як хлопець, він казав:

«Щоб я стільки вчив сидів, то б я на 10 вчився (сміється)».

К: А чи був у Вас досвід класного керівництва? 

Г.В: Весь час була класним керівником, тільки прийшла в школу і була класним керівником, досвід був… (хвилюється). З батьками робота проводилася, і з дітьми виховні години, я, і дітям давала матеріал, був-був досвід… Один досвід, може це не для цього, мені, це я випустила перший рік в 75 році, перший випуск, ми їздили на екскурсію в Ленінград, тоді нагороджували дітей, о. Хто вчився добре, зразкова поведінка, о – нагороджували, то я їздила з своїм класом в Ленінград на екскурсію, о. Потім ми їздили в Брест, в Білорусію на екскурсію; в Москву, після олімпіади в 80 [1980]році, а ми поїхали десь у 81 чи 2 році [1982], то жили в цьому готелі, який був для олімпійців, то там діти ше такого не бачили, в кожній кімнаті телефон і такі удобства, туалет, то ще ці діти не бачили такого (сміється), ще не було тут в нас такого. То в Москву їздили, і в Мовзолей ще ходили, ну було таке. За навчання нагороджували, потім діти залучались до праці , були трудові табори, ми працювали і в Райгородку, і в Реї, і працювали, то той вже, хто добре відносився до роботи, так само, хто макулатуру збирав, металолом найбільшу кількість – ці діти навчалися й безкоштовно їздили ми на ексурсію, (тихо) не так, як зара. Так само в інституті вчилися: і стипендію давали, і …я захворіла, то мені безплатно дали путівку в Моршин, Бердичівський інститут дав, потім перевели в Житомир, то на другий рік Житомирський дав, тоже в Моршин поїхала, (голосніше) безкоштовно все це…Це зовсім друга була освіта, хоть зара її критикують, але то для людей було, а зара шо, платно все, все платно, навчання платне…а санаторій й мови не мо [не може] бути.

К: А як Ви учнів стимулювали до навчання?

Г.В: Ну як стимулювала…хвалила їх, потім давала такі додаткові завдання, для сильніших, шоб вони виконували, о. Потім в нас було, це вже я останні роки робила, по три класи паралельних, три класи було. Один клас взяли самих сильних, в другий клас – середніх дітей, а в третій – слабих. Ну то в третьому дуже важко було працювати, бо програма то одна і та сама була, а працювати було важко.

Прийдеш і не знаєш чи починати новий чи той самий, о..ну діти старалися, дуже старалися діти, не всі, всякі були, але (голосніше) так, як і зараз всякі є (сміється).

К: А чи була обов’язкова шкільна форма?

Г.В: Була.

К: А якою вона була?

Г.В: Коричневе плаття і чорненький фартух був, а на свято – білий фартух. Була шкільна форма, шкільний портфель був. Я ще попала в газету «Молодь України». Справа в тому була така, що наш директор, як це тільки прийшов [хтось]з такою сумкою якоюсь, то він сказав: «Це не учнівська портфель», – о, і було, якраз я була на курсах в Житомирі, а він там одну ученицю мою відправив з школи, бо не в такому, прийшла з якоюсь там сумкою не такою, о. Потім ще така методика була, вже він покійний директор, значіть, оце, як старший учень щось там не слухає, не слухає, він: «Так, один урок побудеш в першому класі, подивишся як діти сидять, щоб ти навчився», – тоже в нього така методика була. І тут я йду, вже після курсів, йду, і тут директор мій на вулиці стоїть, та й каже: «Приїхали із… «Молоді України», беріть все на себе», – ну я захожу, і він [журналіст] починає розказувати [запитувати], що «це Ви відправляли учнів в 1 клас?». Кажу: «Ну да» – ну шо думаю…директор мені…ну шо там буде, директора можуть з роботи зняти (сміється). Та й кажу: «Я».

– А для чого?

– Ну а як він не слухає, не знає як себе вести, то я його від… – ну шо я буду йому казати.

– А портфеля…Ви відправляли без порт…

Кажу: «Да, я», – бо це ж з мого класу. Та й вони кажуть: «Ми не  зрозуміли. Діти кажуть, шо директор, а Ви кажете, що Ви». (Сміється) потім вийшла газета «Молодь України», написано: «Бердичівська педагогіка». І там вже фігурувало моє прізвище, що я (сміється) займалась таким ділом, ну то вкінці мені вже догана була, завучу догана була, Борисюк Раїса Савівна була, бо вона десь йшла, хтось там десь їй щось біг чи шо, вона щось там крикнула, то її там назвали «ундерофіцер», о (сміється). То таке було, ну нічого, директор залишився, ми залишилися, ну по догані получили, ну нічого.

К: А як Ви підтримували зв’язок з батьками учнів?

Г.В: Відвідувала їх, викликала, збори проводилися. Один раз, це мені дали клас тільки ще перший, ну я випустила в 81…80 році, і в 81 році знов дали восьмий клас, не знаю чого тоді, ну й поїхали діти на поле, на роботу, й один хлопчик не поїхав, не один там…не (хвилюється) пої… Директор каже: «Відвідайте цих батьків, яких діти не були». Я прихожу. Хлопчик, Титерчук Юра, помню й зара, де живе, прихожу до хати, дивлюся: сидить дєд під хатою, побачив мене  й кричить: «Манька, Манька!» – з усієї сили. Вона вийшла: « Ну чо ти кричиш?  Чо ти? Я ж бачу». Я захожу та й кажу так і так: «Ми їздили, а чо Ваш Юра не був?». А вона каже: «Оце батько глухий, мати не соображає нічого, отак шо де зробить – по стінах порозмальовує, один син – каліка, не встає зовсім, чоловік п’є, я мусила його оставити, шоб дома шось мені поміг», – і я подивилась там, і до цих пір згадую, як це, як тяжко цій жінці було. Вона потім зі мною спілкувалась, потім в неї ще й онко взялося, я до не неї хоила, ну і її не стало. (Тихіше) не знаю, як той Юра вже, син. Ну батьки то, може, як там сестра рядом жила її, але вона, сестра, не спілкувалась, бо каже, шо вона (голосніше) в мене першого чоловіка відбила, батька цього він, каліки, поїхала з ним десь в Росію, потім назад приїхала, і ми з нею не спілкуємся, о…ну так… Ходили до батьків, ходили. Я часто ходила і хароше сказати, і погане – всяке.

К: А які були стосунки у педагогічному колективі?

Г.В: У нас дуже хароші стосунки були, дружні були, такі..е…ніхто ніколи ні на кого не кляузнічав, хароші стосунки, як одна сім’я, такі…друг друга виручали, цікаво було. Ну вже вони поуходили, багато, ну майже всі, це ще я осталась одна на грані (сміється), на грані.

К: А чи були якісь заохочення до роботи для вчителів?

Г.В: Ну як…Подяки, грамоти давали, о. Ну так більш…то одна  там в нас, вона «Відмінник освіти» була, молодших класів – Людмила Іванівна – (тихіше) у Вас тоже Людмила Іванівна є, це Юліна перша вчителька, Людмила Іванівна, то вона «Відмінник освіти» була. Отакі заохочення були. Грамоти…хароший колектив, така моральна підтримка, ну як (хвилюється) ще не у всякій сім’ї таке може бути, як були вчителі. Я згадую усіх. От зара згадую, сижу осьо, то того, того, той, тей…о, (наголошує) дуже гарні вчителі були, (тихіше) ну що зробиш, так побудований світ – пожив і уході, пока як така молода, як осьо, то думала колись, 40 років – це вже стара (сміється), а зара вже багато, то думаю, шо ше не стара.

К: А яким було матеріально-технічне забезпечення в школі?

Г.В: В цій школі, шо я працювала, як я прийшла з села, то взагалі було і епідіаскопи, фільмоскопи, магнітофон, вже магнітофон при мені купили, кіноапарат був. Дуже забезпечена школа, порівняно з іншими, то забезпечена була, все було, бо для мене ше було важко, шо я зразу прийшла, та й з цим не стикалася, о. Кіноапарат стояв, фільми, була фільмотека, заказували й фільми, нам привозили, по такій темі, по такій темі, ми показували. Епідіаскоп тоже (хвилюється), і дистанційне управління там було, шо не обов’язко треба йти туди, до нього, а…гарно було, да. Той вчитель, шо він лаборантом мав бути, то він це оформляв, а числився як лаборант. Директор тоже все вмів робити, це гріх сказати шось.

К: А яким Ви інвентарем користувались як вчитель математики?

Г.В: Ну яким інвентарем? Циркуль (посміхається), транспортир, шо ше… лінійка (сміється), який ще інвентар може бути? Діафільми показувала, ну це не…то таке, ну кіно такого немає, не було по математиці, по фізиці, то там було кінофільми, о. Ну так, фільмоскоп, епідіаскоп, а магнітофон, помню, купив, при мені вже придбали, і поставили у фізкабінеті, я була завфізкабінетом тоді,  в нас на крайньому, на останньому столі, не закрили його. Потім, ну директор в нас такий був, шо він кожен день приходив, все провіряв, прийшов, і немає його, магнітофна. До мене: «Де?». Кажу: «Я не знаю». Ну визвали міліцію. Міліція до мене: «А ключі, може, Ваші діти взяли та й відкрили?», – та в мене ще діти маленькі були тоді, о. То вже директор потім каже: «Я думав, що вони щось можуть зробити. Вони в таке неловке положення вчителя ставлять». Ну потім вияснилось, що десь вечором, як технічки убирали, хтось зайшов, через вікно опустив його, бо на стіні, було так і видно ця…лінія, шо мотузок там, ну то був…о. Потім придбали, вже все було під замком.

К: А що вас щодня мотивувало йти на роботу?

Г.В: Шо-шо?

К: Що Вас мотивувало йти на роботу?

Г.В: Ну як? Любила роботу, о. Мотивувало, шо йдеш… Любиш роботу, то хочеться йти.

К: А якою у Вас була заробітня плата?

Г.В: Ну по-всякому було. Як я перші роки працювало ше в Ровненській області, то було десь 60 рублів зарплата, ну тоді такі малі зарплати були, не такі гроші, о. Вже в 11 школі, то вже у мене було 120…У мене (наголошує) мала бути пенсія  максимальна, о, бо я там заміняла, півтори ставки вже веле вкінці, директор давав мені, то мала бути максимальна пенсія – це 130 карбованців, ну але…все сталось, як сталось.

К: А чи всі вчителі отримували однаково? Чи по-різному?

Г.В: Нє, не могли однаково, в кожного навантаження різне було: в того стільки годин, в того стільки, потім той класний керівник, той (хвилюється) за перевірку зошитів ше платили, за класне керівництво – не було однаково, всі різні були.

К: А від чого вона залежала? Чи були якісь премії, може, нагороди?

Г.В: Ну нагороди які були, не було…зарплата  – та й нагорода. Вже, як більше (сміється) працюєш , то більше одержиш.

К: А виплати по заробітній платні затримували?

Г.В: Ні (впевнено), боронь, Боже. Два рази. Два рази в місяць: 16 числа – це давали аванс і 2 числа – зарплата була. Не було , не було затримки ніколи, не було. Я не знаю, зара в школі чи є затримка? Тоже нема? Не було, не було.

К: А що могла купити в той час вчитель на свою заробітню плату?

Г.В: Ну шо можна купити? Ну, наприклад, ми на зарплату брали вже там цю…мебель, в розстрочку брали мебель, а так одежу можна купити було, але не всяку, як яка одежа, а таке шось більше, то в розстрочку було, всегда ми брали в розстрочку. Ми строїлись, ми ж купили тут, і вже як перейшли в Бердичів , то купили тут, на цьому місці тут була колись така хата: глиняна, маленька, ні погріба, ні сарая не було – і ми тут жили, почали строїтись. Ну строїтись зразу план зробили, потім прийшли, тут дерева були, хата туди там  була (показує поглядом),зробили, забили кілки (??? 42:43), потім ми брали в розстрочку «Фінський домік». «Фінський домік» був без кірпіча – каркас. Поли, вікна, криша. А кірпіча не було, не давали тоді.То через профсоюз 15 школи, тоді був профсоюзний лідер, то я до нього ходіла і додому, просила. В мене був відкритий урок, а в нього жінка – завуч,  та й вона була у мене на уроці, та й я прийшла. Прошу, а вона каже: «Ой поможи цій вчительці, так гарно урок проводила (посміхається)», – то він тоже 5 тисяч кірпіча виписали вже мені, тоже треба було його привезти ше з кірпічного заводу. В 3 часа, 4 встаю рано, йду, вони тільки своїми машинами повинні везти його. «Вже нема машин», «Вже нема машин», пока не дала цій жінці, що там вона розпоряджається, пару рублів, тоді дали машину, привезли, о.Ну так було. Та й строїлись, потім наймали людей, самі, чоловік сам багато роботи зробив, ну й я помагала, менш помагала, він казав: «Ти тільки одну школу знала (сміється)».

К: А чи забезпечувала влада щорічні відпустки працівникам освіти?

Г.В: Ну чо відпустки… Я, наприклад, при тій владі їздила ще в Євпаторію, потім їздила в Сухумі в Грузії, санаторій. Ну я хворіла, по хворобі давали мені, то там тільки платила щось..ну мізер. Путівка в Моршин, цього…в Євпаторію була 100 гривнів…(вигукує) 100 рублів, то 30 рублів тільки я доплачувала, о. Ну було доступно все, доступно було, все було доступно.

К: А чи повинні були вчителі мати особисте членство в Компартії чи комсомолу?

Г.В: (Коротка пауза) Ну повинні, ну ніхто не силував. В Комсомол, конечно, ше в школі поступали, так в школі поступала, першу закінчувала. А у партію, то ніхто не змушував. Були такі, шо поступали, я знаю, а так була свобода, пожалуйста.

К: А чи були Ви членом Компартії чи комсомолу? Г.В: Нє, не була, не була.

К: Не були. А може Ваші друзі, знайомі?

Г.В: Ну були друзі, да. Я не була. В мене сестра двоюрідна була і в партії цій, комуністичній, я не була.

Я щитала, що я не достойна там, не було в мене стремления туди йти.

К: А як особисте членство впливало на кар’єрний зріст? Г.В: Шо-шо?

К: На кар’єру як впливало членство у Компартії?

Г.В: Ну впливало, конечно. Треба, шоб…деякі було так, шо як ти комуніст, то тобі доступніше кругом бути, а як не комуніст, то тоже можеш, але не в такій формі вже.

К: А якби у Вас був вибір отримати іншу професію, то якою б вона була?

Г.В: Ну інша професія…ну я вже зара не знаю, яка б була (сміється), ну я вже тоді думала, якась робітнича була б професія, шоб так було сталося. Я, як їхала в Ровненську область, там таке бездоріжжя, все болото, думаю: «От , лутше я була б я пішла в швейну (сміється)»,- та й на місці була б… А то скітатись скільки треба було, ну нічого.

К: Дякуєм Вам за цікаве інтерв’ю. Нам дуже приємно, що Ви поділились з нами своїм досвідом! Г.В: Ну як можу. В мене осьо зара з очима щось зробилось, як піском засипані, але вже старість, що ти хочеш.

ОПИТУВАЛЬНИК

  1. Ким і де ви працювали?
  2. Нам відомо, що Ви закінчили педагогічний інститут. Розкажіть про вступні іспити та вступ.
  3. Коли Ви зрозуміли, що хочете стати вчителем?
  4. Чим керувались обираючи професію?
  5. Чи була в той час свобода вибору професії? Яким професіям надавали перевагу?
  6. На кого навчались Ваші друзі, однокласники?
  7. Чи достатньо знань і навичок Ви отримали в інституті, щоб одразу приступити до роботи вчителем?
  8. Чи була проблема з працевлаштуванням?
  9. Чи важко тоді було працювати в школі?
  10. Скільки днів Ви працювали на тиждень?
  11. Скільки уроків Ви щодня проводили?
  12. Чи був у Вас досвід класного керівництва?
  13. Якими тоді були діти? Чи справлялися вони з поставленими завданнями?
  14. Як стимулуювали учнів до навчання?
  15. Як підтримували зв’язок з батьками учнів?
  16. Чи була обов’язкова шкільна форма? Якщо так,то якою вона була?
  17. Чи була обов’язкова позашкільна робота (екскурсії, музеї, суботники, маївки)?
  18. Які були стосунки у педагогічному колективі?
  19. Чи були якісь заохочення до роботи?
  20. Яким було матеріально-технічне забезпечення школи?
  21. Яким інвентарем Ви як вчитель математики користувались?
  22. Чи застосовували якісь нові технології під час викладання? Які? Як саме?
  23. Що Вас щодня мотивувало йти на роботу?
  24. Якою була заробітня плата?
  25. Чи всі отримували однаково?
  26. Від чого вона залежала? Чи були якісь премії, нагороди?
  27. Чи затримували виплати заробітньої платні?
  28. Що могла купити в той час вчитель на свою заробітню плату?
  29. Чи забезпечувала влада щорічну відпустку працівникам освіти?
  30. Чи повинні були вчителі мати особисте членство у Компартії чи комсомолі?
  31. Чи були Ви членом Компартії чи комсомолу?
  32. Як особисте членство/не членство у Компартії чи комсомолі впливало на кар’єрний зріст?
  33. Якби був у Вас вибір отримати іншу професію, то якою б вона була?

ДОДАТКИ

Портрет Ганни Володимирівни, 1958 р.

Портрет Ганни Володимирівни, 1996 р.

Випускний клас, 1954 р. (середній ряд, третя зліва)

Сімейне фото з чоловіком та дітьми

Під час інтерв’ю. На фото респондент та інтерв’юер