«Історія – це низка інтерпретацій та реінтерпретацій історії»
Скільки часу Ви викладаєте історію та де?
Вже тринадцять років я викладаю в гімназії Модржани у Празі. Наша школа багаторічна гімназія, тому у нас є учнів від 10 до 20 років. Система освіти Чехії трохи відрізняється від української системи освіти, але про це іншим разом.
Хто Ваші учні?
Я можу навчати усіх наших учнів, але в останні роки навчаю в основному старшокласників. Це означає матуритні (випускні класи середньої освіти – ред.), передматуритні та вибрані семінари. Вони передбачені як розширення навчального матеріалу історії і одночасно учні там пишуть річну роботу, у форматі авторського тексту, щось на зразок малої дипломної роботи. Ця робота, яка готується у випускному класі, є складовою матуритного іспиту з історії.
Скільки викладачів історії працює у Вашій школі?
Нас є п’ятеро, класи поділені між нами, але я відповідаю за історію ще й як ґарант цього предмету і також маю найбільше годин.
Як Ви навчаєте історії?
Фактично я постійно розвиваюся, тому сказати, що я навчаю одним стилем було б нечесно.
Чи могли б ви охарактеризувати кожен метод навчання?
Класичне навчання – це те, що більшості знайоме зі школи, і немає значення чи з Чехословаччини чи України, або й швидше з СРСР. Історія – це сукупність фактів. Імена, дати, назви. Це постійно по колу й з різним рівнем інтенсивності. Учитель розкаже, учні запишуть і потім опитування або пишуться тести. Роль учня полягає а тому, щоб слухати і потім вчитися. Учень не питається, не звертає увагу. Це випливає з уявлення, що через факти та їхню кількість, ми культивуємо історичні знання, з тим, що на початку я не знаю нічого, а на кінці в ідеальному випадку я знаю все – оскільки я вивчив усе, тобто все те, що вивчалося.
Проєктне навчання – це навчання, коли учні співпрацюють над якимось проєктом або щось створюють. Самі у групі, дома з батьками. Тобто роботою є проєкт або його частина, а результатом, наприклад, відео, день проєкту, інтерв’ю тощо. Я робив кілька днів проєкту і застосовував, наприклад, багато метод усної історії. Учні робили інтерв’ю з сучасниками подій. Про війну, про комунізм, про спорт або й просто про сімейну історію. Просто щось, що їх змушувало виконувати завдання та старатися.
Дієве навчання базується на регулярній роботі під час уроку. Учні не сидять, а працюють. Тобто сидять, але працюють над завданням, матеріалом. Відповідають на запитання, формують гіпотези або повинні обґрунтувати свою позиці. З цією метою учні отримують конкретні навчальні матеріали.
Якою є роль учителя?
Кожного разу інша. Під час класичного навчання все тягне на собі вчитель. Матеріали, пояснення, тести. Під час проєктного навчання залучений або як автор проєкту, або як ґарант результату, і звичайно вчитель є авторитетом, який допомагає. При дієвому навчанні учитель є той, хто ставить запитання, він приносить тему та матеріали, веде учнів методично та стежить за відведеним для праці часом і за послідовністю кожного кроку.
А якою є роль учня?
Від пасивного отримувача до творця – це в ідеальному випадку.
Хто розпочав дієве навчання?
Це англосаксонських принцип. Тоді як австрійський, чеський, німецький і мабуть й український – це швидше класичний принцип навчання за допомогою запам’ятовування.
Чи можна сказати, що класичне навчання погане, а дієве – добре?
Ні. Кожна форма навчання має свої «за» та «проти». Особливо в історії ще дуже багато залежить від особи вчителя та матеріалів. Йдеться передусім про наше сприйняття школи і що вона має дати дітям. Якщо освіта – це цінність протягом усього життя, то учні повинні її спробувати і свої знання отримати за допомогою дії. Класична меморизація доступна лише невеликій кількості учнів. І не має значення чи в США, чи у Чехії, чи в Україні. Йдеться про роботу людського мозку. Просто лише частина з нас може впитувати велику кількість інформації без практичної діяльності, яка це підтримує. Хтось прочитає, як їздити на велосипеді, візьме велосипед і їде. Але більшість людей так не зможе. Те ж і з історією.
То що б ми мали вчити?
На мою думку, ми мали б вчити учнів критично працювати з інформацією. Показувати їм необхідність перевірки інформації. Учити критично дивитися на джерела. Учити розуміти позиції історичних осіб та вчити здатності сформувати свій власний погляд на історію, який базується на інформації.
А як бути з важливими подіями, знанням особистостей, національною гордістю?
Гаряча тема. Звичайно так, учні повинні з цим ознайомитися, але але питання якою мірою. Ми повинні навчати національної історії рік чи два? Чи вивчати її як складову європейської історії? Чи вивчати національну гордість через малі історії? Це легітимні запитання і чіткої відповіді на них, на мою думку, немає.
Чи є якийсь приклад з чеського середовища?
Наприклад, тема Св. Вацлава. Це по суті красивий зразок національної теми, яка живе своє власне життя. Історично ми в Х столітті. Вацлава вбили 28 вересня 935 року. Усі письмові згадки з’явилися після його смерті, усі походять з легенд, більшість з них збереглася в хроніках. Але не заважаючи на це, це тема, яка викликає резонанс у суспільстві від середньовіччя до ХХІ століття наприклад, колишній президент Мілош Земан не хотів визнавати день смерті Св. Вацлава державним святом і посилався на те, що він колаборував з німцями. А чому я це все розказую? Бо ми маємо історію, яка є народною, але має міжнародний вихід. Джерела у нас обмежені (церковні та археологія) і ми повинні їх критично досліджувати. Одночасно ця тема так пов’язана з народом, що ця особистість постійно з’являється і коментується. Це роблять і аматори, і професіонали. Учням так можна показати красивий приклад того, що історія має зміст, бо вони конфронтуються датами, іменами, але й процесами, про які би інакше й не дізналися. І переконаний, що в Україні ситуація є такою ж.
Чи можемо ми досягнути абсолютної правди, яку треба сказати учням?
Ні, але це не є помилкою. Ми досягнемо того, що покажемо учням складність історії. Суть речей та покажемо їм, що кожна історія має свого оповідача, який намагається пристосувати ту чи іншу історичну матерію. І тут є цікавий приклад з чеської історії. Карла IV регулярно зображають як найбільшого чеха, того, що найбільше зробив і подібне. Але це лише частина історії. Скажімо, упереджений чеський погляд. Другий легітимний може бути німецький погляд. А це вже не буде позитивний погляд. Оскільки покаже володаря, який мав сильну прихильність до однієї частини імперії. Тобто цей погляд буде конфліктувати з чеським, але попри це буде повністю легітимним. І це я би мав показувати учням, що історія – це низка інтерпретацій та реінтерпретацій історії. І що відоме може бути вже й не таким відоми.
Що учень повинен знати?
В ідеалі базовий скелет дат, щоб міг рухатися у просторі та часі. Щоб був у контексті. Наскільки багато – це вже питання до дискусії. А також учень повинен би був повністю розуміти процеси створення історій. Тобто, що джерело якось говорить, але я повинен це перевірити. Що не всьому я можу вірити. Що персоналії історії мають завжди свої інтереси і так далі. Учень мав би бути історично грамотним.
Чи забезпечує це дієве навчання?
Я думаю, що все, про що я казав, можна досягти завдяки цій формі навчання. І мої учні це підтверджують. Просто їм це набагато цікавіше. Проте звичайно не усім, і не кожен урок. Але ми живемо в реальному світі, а не в акваріумі. Просто ми повинні намагатися вести учнів до того, щоб вони були дієвими, питалися, думали критично і контролювали те, звідки беруть інформацію. Тоді це має зміст.
