Роздольська гімназія  Наталинської сільської ради, Красноградського району Харківської області

Матеріали на міжнародний конкурс шкільних проектів з усної історії «Повсякденне життя в СРСР у 1980-1991 роках»

Проєкт з усної історії :

Відпочинок у піонерському таборі – подія в житті радянського школяра

Виконавці проекту:

Скороход Станіслав учень 9  класу

Роздольської гімназії

Наталинської сільської ради

Красноградського району

Харківської області    

Куратор проекту:

Матвієнко Тетяна Іванівна вчитель історії

Роздольської гімназії

Наталинської сільської ради

Красноградського району

Харківської області    

2021

ОПИС ПРОЄКТУ

Мета проєкту

  • сформувати в учня уявлення про піонерську організацію, як засіб виховання ідеологічно свідомих громадян СРСР;
  • визначити вплив відпочинку у піонерському таборі на формування особистості дитини;
  • отримати практичний досвід роботи над інтерв’ю;
  • оволодіти аналітичним методом історичного дослідження при роботі з усними джерелами інформації.

Етапи реалізації проєкту

І. Організаційний (6.10.2021-12.10.2021 )

  • ознайомлення з умовами конкурсу та методичними рекомендаціями для створення проекту;
  • визначення теми майбутнього проекту;
  • пошук респондента;

ІІ. Підготовчий (13.10.2021-17.10.2021 )

  • ознайомлення з різновидами та історією існування піонерських таборів;
  • ознайомлення з загальним станом суспільно-політичного життя СРСР

19985-1991 рр.;

  • створення і корекція питань;
  • знайомство респондента з інтерв’юером і запропонованими питаннями.

ІІІ. Реалізація проєкту (18.10.2021)

  • інтерв’ю з Матвієнко Віталієм Вікторовичем.

ІV. Аналітично-підсумковий (19.10.2021-19.11.2021)

  • транскрипція інтерв’ю;
  • аналіз труднощів, що виникли під час спілкування з респондентом;
  • остаточне оформлення проєкту.

Особистий коментар і непередбачені труднощі

З самого початку свого існування піонерська організація мала чітке ідеологічне завдання : сприяти комуністичній партії у становленні і перемозі радянської влади. На момент перебудови і розпаду СРСР піонерами були майже всі діти середнього віку. Піонерські табори виникли разом із самою піонерією. Вони розподілялися за функціями значеннями і завданнями. Були табори санаторні, з лікувальними процедурами; спортивні і військовоспортивні; туристські, праці й відпочинку, де діти працювали у сільському господарстві; профільні, з якоюсь визначеною тематикою. Були шкільні, заміські та всесоюзні. За часи існування Радянського Союзу через піонерські табори десятки мільйонів дітей. Табір, в якому відпочивав герой нашого інтерв’ю, був звичайним заміським табором обласного значення. Саме на цій звичайності і пересічності табору і хочу зробити наголос. Адже, завдання нашого проекту полягає у записі спогадів саме простих людей.            Інтерв’ю з нашим респондентом дало змогу сформувати широку картину повсякденного життя радянського піонера кінця 80-х. Не можу сказати, що під час інтерв’ю виникли якісь значні труднощі. Але хід і динаміка інтерв’ю  вносили корективи безпосередньо під час самого процесу. Ми не відступили від попереднього плану і узгоджених питань. Просто, деякі питання довелося, так би мовити, розбити на підпункти. Та це зробило інтерв’ю цікавішим. Іншим моментом, на якому хочу зупинитись докладніше, була передача власних назв. Адже, основною мовою спілкування на той час була російська. Тому ми прийняли таке рішення. Всі власні назви радянських фільмів, пісень, ігор подані російською, адже це їх оригінальні назви. Назви іноземних фільмів наводяться українською тому, що вони перекладені. Зрозуміло, що імена і прізвища акторів і співаків передані в їх українських варіантах.

Есе

Зовсім недавно я почув від свого односельця, що в СРСР були найкращі автомобілі. Це він говорив про свої старезні «Жигулі». Зізнаюсь, що слова про найкращість усього радянського чую не вперше. Цікаво, що ж, все-таки, особливого було в тій країні, якої вже немає? Країні, в якій були найкращі автомобілі, найшвидші космічні кораблі і найщиріші люди. А, ну ще й найсмачніше морозиво! Можливо, саме ця цікавість спонукала мене взяти інтерв’ю у людини, що жила в СРСР. Специфіка нашої бесіди полягає в тому, що на момент розпаду Союзу, мій співрозмовник був підлітком, моїм ровесником.

Я кілька разів переглянув розшифровку інтерв’ю. Головне, що кинулось у вічі : моя тема є, так би мовити, квінтесенцією всіх тем, запропонованих на конкурс. Тут і буденне побутове життя радянських людей, і дитячі організації, і важливі феномени періоду, і рефлексія «великої історії», і, навіть кіно і телебачення. Тільки з поправкою на те, що ми бачимо картину навколишніх подій очима простого школяра з невеликого провінційного міста.  Аж дивно, який широкий спектр інтересів був у радянських школярів.

Щодо мого респондента. Він доволі цікавий співбесідник. Уміє аналізувати, мислить критично. І саме головне – багато пам’ятає. Дуже багато, часом, можливо, занадто багато подробиць і деталей. А коли розповідає про деякі речі, стає дуже емоційним. Складається враження, що навіть через тридцять років ці події і ситуації хвилюють його. Може з ними пов’язані якісь дуже особисті моменти? А в питаннях, що стосуються радянської ідеології, він, на мою думку, занадто категоричний. Я ж повинен критично ставитися до своїх джерел. Хоча, зрештою, будь-яка людська думка є суб’єктивною. Власне, вагомих причин не вірити своєму респондентові у мене немає.

Отже, після спілкування з героєм інтерв’ю, я дійшов таких висновків. Життя моїх ровесників в СРСР було дуже насиченим. Ідеологія була його органічною складовою. В комуністичні ідеали ніхто не вірив, але з їх існуванням рахувалися. Повторення пафосних слів, що нічого не означали, не бентежило ні керівництво країни ні її жителів. І ось тут сяйнула думка. Напевне, не можна оцінити існування СРСР однозначно. Або все темне, або ж, навпаки, прекрасне і світле. Адже не тільки одна комуністична ідеологія визначала повсякденне життя.

Піонерська організація не була винятком. Вона теж повинна була служити ідеологічним потребам. Але діти не дорослі. Вони ще багато чого не розуміють. Вони хочуть спілкуватися і грати з іншими дітьми. Це вони роблять і в школі і поза нею. Тому, можна сказати, що піонерський табір, в чомусь, був продовженням школи, тільки без навчання. Табір повинен оздоровлювати дитину і фізично і духовно. Та основною його функцією, я вважаю, була соціалізація. Буденне спілкування з дітьми було і в школі. А тут ти звикав жити з однолітками без мами й тата. Кожен день, з ранку до ночі, говорив, сперечався, учився знаходити спільну мову. І ось, головне, що мені тепер стало зрозумілим. Наше інтерв’ю це більше ніж набір фактів про купання у Ворсклі, меню у їдальні, полтергейст чи Брюса Лі. Це розповідь про початок пошуку себе у цьому світі.

Інтерв’ю з Матвієнком Віталієм Вікторовичем

Інтерв’юер: Скороход Станіслав (С. С.)

Транскрипція: Скороход Станіслав.

Вид інтерв’ю: аудіо запис за допомогою мікрофона на смартфоні.

Місце проживання респондента: вул. Гоголя 21 м. Красноград Харківської області.

Дата проведення інтерв’ю: 18. 10. 2021 р.

Присутні під час інтерв’ю: Матвієнко Віталій Вікторович, Скороход Станіслав.

С. С.: Доброго дня, Віталіє Вікторовичу. Дякую, що знайшли час і погодилися взяти участь в інтерв’ю. Будь ласка, розкажіть про себе.

В. В.: Вітаю! Мене звуть Матвієнко Віталій Вікторович, мені 42 роки. Народився і живу в місті Красноград Харківської області. Маю вищу освіту, закінчив історичний факультет ХНУ ім.. Каразіна з червоним дипломом. Працював учителем історії в школі, зараз працюю в комунальній сфері.

С. С.: Перед тим, як ви почнете свою розповідь про піонерський табір, розкажіть, будь ласка, чим особисто для вас була піонерська організація?

В. В.: Якщо сказати чесно – то враження від перебування в піонерії дуже суперечливі. Розумієте, я став піонером 1988-го. Радянському Союзові залишалося існувати три роки. Процес перебудови йшов повним ходом, ідеологічний тиск слабшав. Хоча комуністична ідеологія продовжувала бути всеохоплюючою. Ще в дитячому садочку нам розповідали про Леніна і комуністичну партію, ми вчили про це віршики  і співали пісень. Пам’ятаю, у головній залі нашого дитсадка, де проходили різні заходи, висів величезний портрет Леніна на повен зріст. Ленін був всюди : на грошах, на вивісках і плакатах, його цитати наводили з будь-якого приводу. Так само було і з комуністичною партією. А жовтенята, піонери та комсомол були її молодшими підрозділами. Нам розповідали про піонерів-героїв, що воювали проти фашистів, про тимурівців, які допомагали старим і немічним. Бути піонером була велика честь, але й велика відповідальність. Ну так нам казали, намагаючись виховати нас на прикладах попередніх поколінь. Але на той момент все це було лише красивими словами, в які насправді вже ніхто не вірив.

С. С.: Чому ви так вважаєте?

В. В.: Радянське суспільство, що ґрунтувалося на величних комуністичних ідеалах розкладалося. Ще, приблизно, з другої половини шістдесятих воно ставало все більш споживацьким. Люди жили в подвійних категоріях. Телебачення, ЗМІ, книги, мистецтво – звідусіль пропагувався правильний радянський спосіб життя. А в реальності багато людей сповідували зовсім інші, майже протилежні, цінності : пристосуванство, кар’єризм, уміння заводити корисні знайомства і догоджати потрібним людям. Може вам здається, що я сильно відходжу від теми, але це якраз – найголовніше. Я намагаюсь передати тодішню атмосферу радянського суспільства.

С. С.: Я розумію. Продовжуйте, будь ласка.

В. В.: Знаєте, є такий вислів : «Риба гниє з голови». На якомусь етапі існування СРСР його керівництво перестало вірити в те, що проповідувало своїм громадянам. Не секрет, що для значної частин партійних діячів їхнє членство в КПРС було лише способом зробити кар’єру. Навіть в невеличких містах партійне керівництво та співробітники КДБ мали значні привілеї. А що вже говорити про обласних, республіканських, а тим більше, державних партапаратників – ці люди жили майже в іншому світі.

С. С.: А чи розуміли все це прості люди?

В. В.: Аякже, вони бачили і розуміли.

С. С.: І як реагували?

В. В.: Та як, власне, могли реагувати. У розпорядженні радянської влади був колосальний репресивний апарат. Що-що, а карати незгодних із нею влада вміла. Це по-перше. По-друге, люди не знали іншої реальності. Це була їх країна. Вони тут народилися, росли й формувалися під всеохоплюючим впливом радянської пропаганди. ЗМІ не розповідали про суспільні проблеми, отже більшість пересічних людей не усвідомлювала ці явища, як проблеми. Так, можливо, в сімейному колі або з близькими друзями, щось обговорювали – але це не було дисидентство, лише невдоволення. Внутрішня політика СРСР більшістю населення під сумнів не ставилася.

С. С.: Тобто, ви вважаєте, що керівництво Радянського Союзу вводило людей в оману?

В. В.: Саме так. І робило це свідомо і спеціально. Але, особисто для мене, вся ступінь цієї брехні до кінця стала зрозумілою зовсім недавно, а для багатьох вона так і залишиться незрозумілою. Ми жили в штучній реальності. Наші уявлення, особливо про зовнішній світ, були абсолютно хибними.

С. С.: Поясніть докладніше, це як?

В. В.: Дивіться, наголошую, що розповідаю про своє особисте світосприйняття, світосприйняття простого радянського школяра 9-12 років. Воно сформовано радянськими ЗМІ. Все, що розташовувалось за кордоном СРСР ділилось на два табори : соціалістичний і капіталістичний. Новини з соцтабору були такими ж бадьорими і добрими, як і з СРСР : масштабні будівництва, посилення економічної співпраці, фестивалі дружби. Тільки, як з’ясувалося потім, вся ця лояльність наших братів ґрунтувалася лише на радянських військах, що стояли на їх території.

С. С.: А що до капіталістичних країн?

В. В.: О, тут майже всі новини були похмурими. Посилення соціальної нерівності, протести поти гонки озброєнь, страйки. В США процвітають расистські організації, а у ФРН – неонацистські. Тисячі шахтарів залишились без роботи і засобів до існування у Великобританії. Просто жах, як взагалі люди можуть жити в таких країнах!!! Знаєте, у мене склалося враження, що в Америці живуть лише безробітні білі, бездомні чорні, мільйонери, «агресивна американська воєнщина» і президент Рейган. А, ну ще ЦРУ і ФБР.

С. С.: І що, і такі серйозні дорослі питання могли справді цікавити учнів початкової школи?

Скажу навіть більше. В школі у нас були політінформації. У якийсь визначений день кожного тижня ми приходили до школи раніше і оговорювали політичне становище. В СРСР все було апріорі ідеально, тому обговорювалися справи в інших країнах. Щось нам розповідала класний керівник, а якусь інформацію готували ми самі. Дивились випуски новин і потім переповідали побачене і почуте.

С. С.: Як ви думаєте, для чого все це було потрібно?

В. В.: Ну, в широкому історичному контексті, я називаю це протистоянням Російської імперії і Заходу. В радянський період це протистояння мало ідеологічне забарвлення – утвердження марксистських ідеалів і боротьба за мир в усьому світі. Це я зараз, як людина з історичною освітою, формулюю такі складні визначення. А тоді, хлопчаком, я розумів це так. Є «ми» (СРСР і соцтабір), найкращі і найпрогресивніші країни. Ми хочемо, щоб всі жили в мирі і злагоді. І є «вони» (США, Західна Європа, НАТО). Вони агресивні, хочуть нас знищити і шантажують весь світ загрозою ядерної війни. Боже, як мені в свій час було соромно!

С. С.: Чому це?

В. В.: Ну як же! Звідусіль я чув, що всі радянські люди прагнуть миру. Я слухав керівників країни, що виступали по телебаченню, слухав учителів і однокласників і розумів, що в їхніх серцях палає величний сенс, – утвердження миру в усьому світі. Заради цього вони готові пожертвувати найціннішим. А от у своєму серці, я такого не відчував і тому вважав, що зі мною щось не так. Це зараз я розумію, що всі ті їхні красиві слова – лише лицемірне повторення брехливих слів радянської пропаганди. Але, як казав Абрахам Лінкольн : « Можна обманювати невелику кількість людей довгий час; можна обманювати велику кількість людей недовго; але обманювати всіх і довго – неможливо».

С. С.: Отже, колись же вся ця брехня повинна була припинитись?

В. В.: У 1985-му почалась перебудова. Я прекрасно пам’ятаю ці гасла : гласність, демократизація, плюралізм думок. Проблеми сучасності перестали замовчуватися. І виявилось, що їх безліч. Підліткова злочинність (так званий «казанський синдром»), наркоманія, проституція, епідемія СНІД. Збитковість цілих галузей економіки. Низка екологічних катастроф, пов’язаних з неправильним господарюванням. Ну і зовсім раніше невідоме – криваві міжнаціональні конфлікти.

С. С.: Ви маєте на увазі Нагірний Карабах?

В. В.: Він найвідоміший. Це жахлива трагедія азербайджанського і вірменського народів. А були ще Ферганські погроми в Узбекистані, події в місті Ош в Киргизії. Починався конфлікт в Придністров’ї. Для нас, дітей, які чесно вірили, що всі радянські народи – брати, така неймовірна жорстокість була шоком. Ми все це обговорювали на класних годинах, політінформаціях.  Як я вже казав, більшість партійців та кадебешників ідеологія зовсім не цікавила. І це найогидніше : вони кричали з трибун про Леніна, марксизм, ідеали Жовтневої революції, а самі зовсім не вірили у все це. Ці люди дуже добре вміють пристосовуватись до будь-якої влади тому, що не мають совісті. Я знав деяких діячів, що за радянської влади були ідейними активними комуністами, а після здобуття незалежності стали переконаними українськими націоналістами. І особисто їх зовсім не бентежить така радикальна зміна світогляду. Але, попри те, що керівництво країни вже давно не вірило в свою ж ідеологію, в цій сфері зміни були найбільш повільними.

Комуністична партія, Жовтнева революція, Ленін залишались недоторканими.

С. С.: На честь Жовтневої революції молодших школярі називали жовтенятами. Ви були жовтеням?

В. В.: Звичайно ! Не міг не бути. В жовтенята приймали всіх поголовно. Клас ділився на «зірочки», по п’ять жовтенят. В кожній «зірочці» був головний. Я теж очолював «зірочку». Ми носили такі красиві нагрудні значки : червона зірка з портретом маленького Володі Ульянова посередині.

С.С.:А як відбувався перехід із жовтенят до піонерів?

В.В.: На мій погляд, дуже своєрідно і не зовсім справедливо. В ньому можна виділити, так би мовити, дві хвилі. Двадцять другого квітня, на день народження Леніна, в піонери приймали тих другокласників, яким на той момент виповнилося дев’ять років. А на початку третього класу – автоматично – всіх інших.

С. С.: В чому ж тут несправедливість?

В. В.: Ну як же! Бути піонером – це честь. ЇЇ потрібно заслужити! А тут першими приймають не за успіхи у навчанні і поведінці, а просто за датою народження. І хтось цілий місяць до кінця другого класу гордо ходить в піонерському галстуку, а ти – іще жовтеня!

С. С.:Знаю, що у вас якраз з цим пов’язана особиста історія. Розкажіть, будь ласка.

В. В.:Так. Це був квітень 88-го. До нас завітала піонервожата. Запитала в кожного про його вік. Потім відібрала дітей і кудись повела. Все пройшло якось буденно і непомітно. Повернулись вони вже в піонерських галстуках. Я відчув до новоспечених піонерів заздрість. Але найцікавіше було попереду. Майже одразу виявилось, що деякі з новоприйнятих піонерів збрехали щодо свого віку. Але як же так. Нас увесь час учили бути чесними, і збрехати у такій відповідальній і почесній справі особисто для мене було неприпустимо! А для когось виявилося цілком нормально. Яка несправедливість!!! Люди, що були молодші за мене, збрехали і стали піонерами. А я, відмінник, гордість класу, виявився не гідним такої честі. А найгірше, навіть коли викрили брехню, ніхто не збирався забирати галстуки у винних. Зізнаюсь чесно, я ридав. Та і не тільки я. Проплакав цілий урок, вперше в житі відмовлявся слухати учительку. Ішов додому з другом, згадував і ревів. Від несправедливості. Знаєте, от зараз зрозумів : це був перший в житті урок, що відсутність совісті – найкраще, що знадобиться в радянському суспільстві.

С. С.: Так, якось негарно вийшло. Тим більше, для такої принципової організації, як піонерія. Були якісь наслідки?

В. В.: Історія мала незвичне подовження. Виявилося, що і в інших класах діти теж збрехали. Я вважаю, що всього цього можна було дуже легко уникнути. Просто подивитися в класних журналах дати народження учнів. Але, мабуть, свою роль зіграли банальні радянські халатність і формалізм. Керівництво школи вирішило виправити ситуацію і пішло на нестандартний крок. Дев’ятнадцятого травня, на День піонерії,  всі другі класи школи (їх було аж чотири) вишикували на стадіоні і прийняли в піонери. В гучномовець зачитали урочисту клятву, ми її повторили, потім нам пов’язали галстуки.

С. С.: Раділи дуже?

В. В.: Не те слово! Мрія здійснилася, справедливість було відновлено. Я був щасливий.

С. С.: А вже через декілька тижнів поїхали до піонерського табору. Розкажіть про нього.

В. В.: Табір називався «Фонтан» До речі, не знаю, існує він зараз чи ні, тому й кажу про нього в минулому часі. Розташований він недалеко від Полтави у Новосанжарському  районі. Там одразу чотири чи п’ять таборів один за одним ідуть. Знаходиться табір у лісі, по всій його території ростуть сосни.

Одним своїм боком він виходить до Ворскли.

С. С.: Якась незвична у нього назва. Не дуже піонерська.

В. В.: Справа в тому, що створений він для дітей працівників нафтогазової промисловості. Тут мається на увазі нафтовий фонтан. І, навіть , на гербі табору зображено сонце, що сходить, і бурова вишка. А от назви сусідніх таборів цілком типово радянські : «Смена», «Орленок» і «Буревестник».

С. С.: У табору був свій герб? Цікаво.

В. В.: І гімн також. До речі, ідеологічно зовсім нейтральний. Там, навіть, не згадується про піонерів.

С. С.: Як виникла ідея поїздки до табору? Адже доведеться цілий місяць жити одному, без батьків. Страшно не було?

Двоє моїх однокласників відпочивали там після першого класу. Їхні розповіді зацікавили мене. Тато тоді працював в газовій галузі, він взяв путівку. Я пройшов доволі-таки суворий медогляд в нашій дитячій лікарні. Потім нас всіх у визначений день зібрали всіх разом, ми сіли в автобус і поїхали. З нашого міста завжди набирався повний автобус відпочиваючих. Чи було страшно? Трохи було. Але я їхав з друзями. До того ж, діти легко адаптуються.

С. С.: Ви приїхали. І що було потім?

В. В.: Ми пішли на головну площу табору, там проводився запис до загонів.

Записалися й пішли по своїх корпусах.

С. С.: Розкажіть докладніше про внутрішній устрій табору.

В. В.: Всі піонери табору об’єднувалися в дружину. Ну, як і в школі. Дружина ділилася на десять загонів різного віку. Ну, мабуть, по числу шкільних класів. Наймолодший загін – десятий, найстарший – перший. Загони з десятого по сьомий вважалися молодшими. Їхні корпуси стояли окремо і були двоповерховими. В корпусі жили два загони, кожен на своєму поверсі. Від корпусів молодших загонів дорога йшла до центру табору – площі Зорі. Крім самої площі, на якій відбувалися загальні лінійки, тут знаходились найважливіші будівлі табору – кінотеатр, радіовузол і бібліотека. Радіовузол був «святая святих», звідси по радіо віддавалися команди для усього табору. Подейкували, що десь у ньому знаходилась червона кнопка самоліквідації, натиснувши на яку, можна було підірвати весь табір. Звісно, це наївні дитячі фантазії. Далі доріжка вела від площі до їдальні. По обидва боки центральної доріжки розташовувалися корпуси старших загонів, по три з кожного боку, один навпроти одного. Їдальня – величезна дерев’яна споруда, де могли розміститися одразу всі піонери. Перед їдальнею стояв фонтан, але працював він нечасто. В таборі було троє воріт : центральні, річкові і господарчі. Позаду, між табором і річкою, знаходився стадіон. Як і вся територія табору, стадіон був обнесений високим парканом із сітки. Хоча, при бажанні, саме по цій сітці можна було перелізти або в сусідній табір або на річку.

С. С.: Яким було керівництво табору?

В. В.: В кожному загоні було по двоє піонервожатих. В молодших – жінки, в старших – чоловік і жінка. Був і головний вожатий усього табору. Тоді всі вони здавалися нам такими недосяжно дорослими! Хоча, насправді, вони були зовсім молодими хлопцями і дівчатами, старшокурсниками Полтавського педінституту. У табору був директор – Володимир Миколайович – такий великий і веселий дядько. Його заступник керував радіозв’язком, займався організацією різних заходів. Звісно, було ще багато господарського персоналу, але ми з ними не контактували.

С. С.: Давайте докладніше зупинимось на розпорядку дня у таборі. 

В. В.: День починався з підйому. Спали ми в палатах. В молодших загонах в палаті було по п’ять ліжок, тумбочки і вмонтована в стіну шафа. Нею майже не користувалися, так, зберігали там чемодани. Ну й, іноді, ховалися від вожатих. Майже всі речі тримали в чемоданах. Після підйому весь загін збирався на зарядку. Обов’язково надворі. Найгірші десять хвилин були перед початком зарядки. Стоїш, зуби від холоду цокотять, намагаєшся вийти на сонячне місце, щоб якось зігрітися. Після зарядки йшли на сніданок. Потім – загальна лінійка, дружина шикується по загонах. На сходах до радіорубки стояли три горністи і три барабанщики, що подавали сигнал про початок і закінчення лінійки. На лінійці оголошувалось, який загін сьогодні чергує, робилися об’яви про заходи (якщо такі були). Потім починався вільний час. Потім – обід, після нього тиха година. Як прокинулись, йшли на полудник. І знову – вільний час.  Ну і в кінці дня була підсумкова лінійка, черговий загін передавав чергування. Потім – вечеря і відбій. Перед відбоєм обов’язково мили ноги. Нам навіть видавали по два рушника : для обличчя і для ніг.

С. С.: Як слідкували за гігієною?

В. В.: В молодших загонах туалети були прямо в корпусах. Туалет, рукомийник і ногомийник. Це така залізна раковина, вмонтована трохи вище від підлоги. Мити ноги в ній дуже зручно. А мити їх необхідно, адже, після насиченого дня, вони майже чорні. Іноді туалет забивався і доводилось ходити до вуличного туалету. Корпуси в старших загонах були зовсім іншими : одноповерхові на чотири палати. Палати великі, на дванадцять людей, інколи могли ще доставити одне-два ліжка. Двері палат виходили на величезну відкриту веранду. Ніяких комунікацій. Воду пили з бювету поряд з корпусом. Туалет і руко-, ногомийники знаходились метрів за п’ятдесят від корпусу. Туалет стандартний вуличний з залізобетонних панелей з дірками у підлозі. На ніч у палату нам ставили відро. Ноги мили виключно холодною водою, адже радянські діти повинні були загартовуватися.

С. С.: А душ, душові кабіни? Ви ж якось милися?

В. В.: Раз на тиждень ходили в баню. Теж класична радянська баня : роздягальня й чотири душа. Звісно, ніякої пральні не було. Шкарпетки я прав сам в рукомийнику. Постіль нам міняли час від часу. Видавали ковдру, два простирадла і наволочку. Але якось так виходило, що ковдрою користувалися зрідка. Нас заохочували вкриватися лише простирадлом. Знову ж таки, повинні загартовуватися. Інколи так замерзав під простирадлом, аж трусився.

С. С.: Давайте тепер поговоримо про головне, про піонерів. Яким був склад загонів? 

В. В.: Географія була дуже широкою. Були діти з Києва, Харкова, пам’ятаю, був один з Москви хлопець, а інший з підмосковного міста Люберці. Був, навіть, хлопчик з Білорусії. А ще були цілі групи з одного міста, що складали значну частину загону. Так були дівчата і хлопці з Архангельська, з Житомирщини (постраждалі від Чорнобильської аварії), був цілий танцювальний колектив з Полтави. Загалом, більшість дітей була з Полтави і області. Звісно, що ці люди знали один одного набагато краще, ну і спілкувалися, в основному, між собою. Відносини всередині загону складалися по-різному. Ну, розумієте, кожного з нас батьки виховували посвоєму. В кожного свої коники і забаганки. Хтось на місці не може всидіти, а хтось не любить багато рухатися. Майже в кожному загоні був дуже нервовий хлопчик, ігри з яким щодня завершувалися істерикою, метанням різних предметів, а то й погонею з дрючком. А, бувало, спілкуєшся з кимось нормально і спокійно, а одного дня він кидається на тебе з кулаками. Доводилось битися. Але це, так би мовити, «непорозуміння». Зовсім інша справа, коли хтось проявляв агресію обмірковано і спеціально, принижуючи інших, щоб самоствердитись. Це дійсно огидно. Атмосфера в загоні більшою мірою залежала від педагогічних талантів і майстерності вожатих. Як вони ставляться до дітей, як спілкуються з ними? Прикро, коли все зводилося лише до бажання підтримати дисципліну. «Ти – дитина, а я – дорослий, тому я завжди правий». А дітей не обдуриш, вони чітко відчувають байдуже ставлення до себе. Але були й дуже гарні вожаті.

С. С.: А якими були відносини з дітьми з інших загонів? Чи не ображали старші молодших?

В. В.: Знаєте, майже ні. По-перше, коли ти в цьому таборі вже не перший раз, то маєш знайомих. В тому році ми були в одному загоні, а зараз вони потрапили до старшого загону. До того ж, в кожному загоні є земляки.

Звісно, траплялися поодинокі випадки агресії з боку старших, але дуже рідко.

Тим більше, що ми з ними майже не перетиналися.

С. С.: А як спілкувалися з дівчатами?

В. В.: Ну, якщо ви натякаєте на якісь романтичні захоплення – ні! Ми були ще дуже малими. В цьому віці хлопці здебільшого спілкуються з хлопцями, а дівчата з дівчатами. Ми нормально грали, змагалися, розмовляли. Можливо, у більш старших були закоханості, не знаю.

С. С.: Ви розповідали пор розпорядок дня. Чим ви займалися у вільний час?

В. В.: В таборі працювали різні гуртки. Пам’ятаю, на судоавіамодельному гуртку сусід зробив літака на резиновому моторі. Досить цікаво. Якось так вийшло, що на жоден з гуртів я не ходив. І таких була більшість. Але ми завжди бували зайняті. В кожному загоні стояв тенісний стіл, а в старших – по два. Були свої корифеї настільного тенісу, що грали годинами. Я грав не дуже, швидко програвав, тому мене запрошували мало. Нерідко, після обіду брали м’яч, грали в футбол. А бувало всім загоном в піонербол. Для волейболу ми були ще замалі. Були ще досить цікаві настільні ігри. Само собою – шашки й шахи. Але шахістів було мало. А шашки використовувалися виключно для гри у «чапая». Як були в молодших загонах, виламували шматки соснової кори, оточували їх у формі кораблика і запускали у великій калюжі. А було таке, що влаштували бій сосновими шишками. Вони були усюди – підняв і кидай. Мені навіть голову розбили. Боляче, але кров помітив лише під кінець гри. Вожата трохи злякалася, залила «зеленкою». А ще маленькою компанією, або вдвох вештались далекими закутками табору чи сідали десь на лавці чи гойдалці і говорили, говорили, говорили.

С. С.: І які були теми цих ваших бесід?

В. В.: О!(сміється) Ми могли теревенити про все і ні про що. Знаєте, в Радянському Союзі протягом багатьох років цікавились невідомим, незвіданим. Ось приблизний набір : НЛО, Бермудський трикутник,

Атлантида, снігова людина, індійські йоги, філіппінські хілери, екстрасенси.

Повірте, ця тема невичерпна

С. С.: Ну от і давайте розкриємо її докладніше.

В. В.: Дивіться, саме в цій сфері інформаційну греблю не те що прорвало, а знесло бурхливим потоком. На людей виливалося стільки усього! Центральне телебачення, загальносоюзні газети – всюди, всюди згадувалося паранормальне. Першою ластівкою стали телесеанси психотерапевта Анатолія Кашпіровського. І хоч ґрунтувалися вони на цілком медичному факті гіпнозу, і досі ця людина сприймається, як екстрасенс. Алан Чумак кожен день, в ефірі ранкової телепередачі, «заряджав» воду, рухаючи руками. Десятки людей відчули, що володіють надздібностями і почали доносити це до інших. А десятки мільйонів їм вірили. Екстрасенси гастролювали країною, люди-магніти притягували тілом металеві предмети, астрологи і пророки віщували майбутнє. А ще були НЛО. Час від часу люди бачили, фотографували і знімали на відео загадкові об’єкти у небі. Головним поясненням їх походження була версія, що це – космічні кораблі інопланетян. Почали з’являтися контактери, які ділилися своїми спогадами про спілкування з прибульцями. Пам’ятаю публікацію розповіді контактерки в одній із центральних газет. Ця жінка стверджувала, що існує дві раси прибульців. Велетенські гуманоїди ставляться до людей добре і охороняють Землю від іншої раси, злих карликів. Інопланетяни брали героїню статті з собою, у свою далеку зоряну систему. Їй там дуже сподобалось, але залишитись на їхній планеті вона відмовилась. Зараз це здається настільки смішним, але тоді… Згодом на телебаченні почала виходити передача «НЛО. Необъявленный визит». Вона йшла зранку у вихідні протягом кількох років. Ми, хлопчаки, переповідали подібні, десь почуті, історії один одному. Сперечалися є інопланетяни чи ні. Хтось вірив у них, хтось ні, комусь було байдуже, але всі з цікавістю слухали ці історії. Приблизно за таким же сценарієм ходили оповіді про інший феномен – полтергейст (барабашку). Безліч людей стикалися з ним і розповідали про його витівки. Полтергейст міг видавати різні звуки, пересувати меблі, жбурляти речі, викликати загоряння, що могли перерости в пожежу. До речі, у мого однокласника барабашка оселився в абсолютно новій квартирі. Жив він у зливному бачку унітазу. Розкидав речі, особливо любив бавитися гральними картами. Вони навіть бачили його, як щось невеличке незрозумілої форми і білого кольору.

Кінця цієї історії я не знаю, але всі живі-здорові й досі, через більш ніж тридцять років. Розумієте, тоді можна було почути повний абсурд : про зниклий у Бермудському трикутнику літак, що був знайдений через сорок років на Місяці; про велетенських щурів, розміром з кабана, які живуть у московському метрі. Але радянські люди довіряли ЗМІ, тому ця маячня цілком могла стати темою для дискусії в газеті. І, я б виділив одну дуже важливу особливість :інтерес до всього нового у суспільстві був поза віком. І підліток і пенсіонер з однаковою цікавістю могли, наприклад, читати якусь актуальну статтю, або дивитись телепередачу.

С. С.: А ще на які теми, крім паранормального, спілкувалися? 

В. В.: Ну, ми ж були частиною радянського суспільства, все, що відбувалося в країні не могло не пройти повз нас. В економічному житті новітнім явищем були кооперативи. Ходило багато жартів про непомірні ціни в кооперативних магазинах. Ми теж їх повторювали, хоч, напевне, до кінця і не розуміли. Величезний розголос мала проблема  епідемії СНІД і те, що з нею було пов’язано : проституція, наркоманія, гомосексуалізм. Може здатися, що це зовсім не дитяча тема, але такий був час. Звичайно, дорослі майже не говорили з нами на теми статевого виховання, та багато інформації було у відкритому доступі. Нас дуже лякав СНІД, ми обговорювали цю тему. До того ж, тоді не існувало одноразових шприців. На вакцинації у школі нас усіх кололи одним багаторазовим скляним шприцом. Отже, вірогідність зараження смертельною хворобою була величезна, навіть, якщо ти не належав до так званих «груп ризику». Війна в Афганістані, яка щойно закінчилася, викликала непідробний і жвавий інтерес у простих людей. Пам’ятаю, як непокоїлася за долю свого сина моя перша вчителька. В 1987му він мав іти на строкову службу. І вона дуже боялася, що його можуть відправити до Афганістану. Широко почав вживатися термін «афганський синдром». Тема цієї війни почала висвітлюватися в кіно. А скільки пісень про цю війну з’явилося одразу. Їх виконували і знані співаки (такі як Розенбаум, Леонтьєв, група «Голубые береты»), і прості хлопці з гітарами, на лавці під під’їздом. Непокоїли нас і міжнаціональні конфлікти. Так вони відбувалися десь далеко, в інших республіках, та все одно було тривожно. Гласність зняла табу з теми масових репресій в СРСР у 30-ті роки. Якось у школі, у другому класі, у нас була класна година, присвячена репресіям і голодомору. Для мене особисто це був страшний шок, бо я нічого не знав і не чув про сталінський терор. А потім і в таборі, якось, зібравшись всім загоном, ми обговорювали війну. І теж торкнулися теми репресій. Ну, знаєте, я к це буває : один щось розповів, і кожен почав розказувати те, що знав. Вийшло таке собі розвінчання «культу особи Сталіна» в окремо взятому загоні. Правда із запізненням більше ніж на тридцять років.

С. С.: Але ж не весь час діти говорили на такі серйозні теми. Як розважалися у піонерському таборі?

В. В.: Розваг вистачало. Час від часу ми робили щось всім загоном. Наприклад КВК. Розподілились на дві команди, всі інші були глядачами. Готувались доволі ретельно : склали з другом пару пісеньок, знайшли реквізит. Знаєте, чи не вперше в житті я відчув таке творче піднесення. І не тільки я. Не пам’ятаю, хто виграв, але нас захопив сам процес. Сподіваюсь, глядачам було теж цікаво. До речі, це велика заслуга наших тодішніх вожатих Оксани Вікторівни і Римми Миколаївни.  Іще декілька разів бувало так, що вони абсолютно на ходу вигадували щось, захоплюючи всіх дітей. Ми й самі, інколи, могли поставити якісь коротенькі кумедні сценки. Але чим старшими ставали піонери, тим складніше ставало їх чимось зацікавити. В таборі було два атракціони : оглядове колесо і карусель «Ромашка». Пам’ятаю хтось прибіг в корпус і крикнув : «Чортове колесо запустили!» І ми всім загоном пішли кататися. Це було класичне радянське «чортове колесо» з кермом посередині кабінки і ланцюгами замість ременів безпеки. Точнісінько таке ж стояло в парку відпочинку мого міста. Серед дітей у таборі існувало повір’я, якщо у найвищій точці підйому колеса загадати бажання і при цьому вирвати з голови волосину, то бажання збудеться. Піднімаєшся над табором, дивишся, а навкруги тільки верхівки сосен. Думаю, зараз нізащо б не поліз, але тоді ще й розкручували кабінку, щоб показати, що не боїмося. «Ромашка» працювала рідше ніж «чортове колесо». Ще по всьому табору були розкидані прості гойдалки на дві людини. І, хоч ми вже не маленькі були, але гойдалися з задоволенням. А ще був басейн. Великий, викладений лазуровими кахлями.

Та за моєї пам’яті, ми ні разу туди не ходили.

С. С.: Щодо теми купання. Табір стояв на березі Ворскли. В річці часто купалися?

В. В.: Не дуже часто. Тут були свої складнощі. В Полтаві є величезний цвинтар. Після червневих злив дощова вода з нього стікала прямо до Ворскли. І на деякий час річка ставала непридатною для купання. В усякому разі, так нам казали. Біля табору Ворскла зовсім вузька. Було два пляжі, дитячий і дорослий. Пара роздягалень, пара «грибків». З відкриттям купального сезону було пов’язане одне з табірних свят – «день Нептуна». Нептуна грав хтось з вожатих. У нього були довге накладне сиве волосся і борода, корона і тризуб. Його почт складався з русалок і морських чортів. Їх ролі виконували дівчата і хлопці зі старших загонів, розмальовані і вдягнені у матроські тільняшки. Вони галасували, бігали по пляжу і затягали у воду тих, на кого вказував Нептун. Власне, у цьому примусовому купанні і полягала вся сутність цього свята.

С. С.: Я думаю, «день Нептуна» був не єдиним святом. Які ще були загальні заходи?

В. В.: Ще було таке малозрозуміле свято – «день бантика». Кожен мешканець табору мав цілий день носити бантик. Будь-де, на руці, на нозі, в кишені. І чергові перевіряли, чи носиш. Загалом, це свято ставало для чергових нагодою познущатися з молодших. Гуморину теж святкували всім табором. Після сніданку ми приходили в корпус. Там  ми по-чудернацькому вдягалися : вивертали одяг, розмальовували обличчя, надягали сандалі на руки. І в такому вигляді йшли на площу на шикування. Ще пам’ятаю два заходи : змагання капітанів і конкурс краси. Вся дружина зібралася у величезному актовому залі, що одночасно був і кінозалом. На сцену викликали капітанів усіх загонів. Їх поділили на дві команди за парністю номерів загонів. І відбулася гра за зразком КВК. Скажу чесно, було весело і цікаво. Конкурс краси мав цікаву  особливість : участь у ньому брали і представниці молодших загонів. Але, знову ж таки, атмосфера була невимушеною і доброю.

С. С.: Ви часто згадуєте кінозал. Які фільми вам показували?

В. В.: Репертуар був, так би мовити, класичним радянським. Пам’ятаю, було підліткове румунське кіно за книгою «Лицарі черешневого цвіту», яку я читав. Американське кіно 70-х років про видру. Був радянський фільм про дівчинку і її собаку Багіру за участі відомого актора Івана Рижова. А якось нам влаштували зустріч зі справжнім актором перед показом фільму, в якому він знімався. Актор був зовсім невідомим і знімався він, в основному, в якості каскадера. Фільм був про війну, чорно-білий, теж геть невідомий. Не скажу, що фільми були погані, але життя диктувало вже іншу моду. Хітом були бойовики. Актори, що грали в них, були героями наших розмов. Арнольд Шварценегер, Сильвестр Сталлоне, Чак Норріс. Особливою темою були східні єдиноборства. Головною зіркою цього стилю був Брюс Лі, для нашого покоління він назавжди просто Брюс. Від бойових сцен з ним люди шаленіли. Мій друг знає всі його фільми напам’ять. Це правда, я не жартую. Навіть зовсім неспортивні діти цікавилися східними єдиноборствами. Про копіювальну техніку тоді ще ніхто не знав, її заміняла фотографія. На ринках продавалася безліч фотографій. Навіть у мене була фотокопія якогось навчального плакату із зображенням серій стійок, блоків і різних прийомів. Такі фото були у кожного хлопця в нашому класі. Коштували вони не так вже й мало – цілий карбованець. А були й просто великі фото акторів, теж по карбованцю. Стільки ж коштував і сеанс у відеосалоні. Фільмів з Брюсом було зовсім небагато, та й прожив він лише 32 роки. Але людська уява зробила його ще й носієм якоїсь глибокої східної мудрості. Його цитували, як якогось гуру. Пам’ятаю, як з мегапопулярного на той час рок-співака Віктора

Цоя, корейця за національністю, намагалися зробити такого собі радянського Брюса Лі. Я трохи відволікся від теми кіно. Отже в таборі, у читальному залі, теж був своєрідний відеосалон. До простого телевізора був під’єднаний японський відеомагнітофон. Тільки зображення було чорно-білим. Нам показували «Закляття долини змій», «Таємницю золотої перлини», фільми з досить примітивними сюжетом і спецефектами, але досить популярні на той час. Знову ж класичний набір тогочасних тем : загадкові східні монастирі, єдиноборства і інопланетяни. Куди ж без Брюса! Наскільки я пам’ятаю цей фільм із ним називався «Острів дракона». А кульмінацією наших походів до відеосалону став фільм жахів «Ніч страху». Господи, я вперше побачив фільм про вампірів! Так, це було дуже страшно. А як же ми потім по темряві дружньо й тихесенько йшли на відбій через весь табір! Всі боялися зайве слово сказати, тим більш відстати від інших. З іншим відеосалоном пов’язаний маршрут наших щорічних походів.

С. С.: У вас були походи й екскурсії? Розкажіть, будь ласка.

В. В.: Одна з обов’язкових наших розваг – похід на турбазу. Там де закінчувалася територія всіх таборів стояла турбаза, такий собі табір для дорослих. І от раз за зміну ми ходили туди дивитися мультики. Це був типовий відеосалон : затемнена кімната зі стільцями, телевізором і відиком. Тільки зображення було кольоровим. Кожен рік нам показували одні й ті ж самі десять серій «Том і Джері». Мабуть іншої касети в них не було. Ми чесно платили по карбованцю кожен. Іншою подією бував похід до райцентру Нові Санжари. Тоді ніхто й гадки не мав, що це невеличке селище стане відомим всій Україні. Ми переходили містком Ворсклу, йшли стежкою по лісу й виходили якось одразу в селище. Заходили в декілька магазинів. Чомусь, найпопулярнішими продуктами, які ми купували були соломка й насіння. Соломка продавалася в цупких картонних коробках, її купував майже кожен. Смаженим насінням торгували прямо на вулицях, велика склянка коштувала двадцять копійок, мала – десять. Лузали насіння всю дорогу до табору. Перед входом у табір вожаті безжально відбирали насіння і викидали у смітник. Але я відкрив свій спосіб, як проносити його на територію. Ще в Санжарах я відкривав коробку з соломкою, частину з’їдав і роздавав. А в коробку засипав насіння. Була ще одна дуже пам’ятна екскурсія. Це відбулося у червні 89-го. Тільки поїхали не ми, а приїхали до нас. Делегація з братньої Чехословаччини. І тоді не розумів, і досі не збагну, навіщо всіх тих чехів, більшості з яких було вже за п’ятдесят, привезли спілкуватися з піонерами. До того ж врахуємо і мовний бар’єр. Була урочиста лінійка, Потім вони ходили по табору, заходили в корпуси. Пам’ятаю, було дуже ніяково, але я пересилив себе, підійшов до одного огрядного дядька з бакенбардами, простягнув йому десять копійок і сказав : «Візміть на пам’ять». А він мені дав велику монету у п’ять крон. Вона й досі у мене є. Власне, все подальше спілкування звелось до обміну сувенірами. Вони пообідали і поїхали, а ми почали хизуватися здобутими «трофеями».

С. С.: Чи був у таборі батьківський день? І як взагалі відбувалося спілкування з батьками?

В. В.: Так, звичайно, батьківський день був. Якщо не помиляюсь, п’ятнадцятого червня. У цей день батьки приїздили до більшості піонерів. Але, якщо в когось не виходило приїхати п’ятнадцятого, вони могли зробити це у будь-який інший день. Мама з татом привозили якісь смаколики. Я віддавав їм брудну білизну, вони мені чисті речі. Заходили в корпус, в палату, дивилися, де і як я живу. Потім сідали десь у бесідці і годували мене. Як відпочивав перший раз, мама запропонувала мені поїхати додому. Я погодився не вагаючись. Їхали своєю машиною, ця поїздка також стала незабутнім враженням. Інші роки проводив вже повну зміну. Листувався, відправляв як мінімум два листи за місяць. Деякі друзі теж листувалися. Кілька разів батьки пересилали мені полуницю з нашої дачі. Можна сказати, спілкування було досить насиченим.

С. С.: Ви багато разів говорили про чергування. Що це таке?

В. В.: Чергували всі загони, починав перший, наступного дня другий, ну і до десятого, а там знову перший. Отже, за двадцять п’ять днів зміни кожному загонові випадало десь два дня чергування. Чергові перевіряли, як кожен загін підтримує чистоту в своєму  корпусі. Найкращі у цій справі в кінці дня, на лінійці, отримували приз – ляльку, яку звали Юля-чистюля. Об’єктів, на яких потрібно було чергувати, нараховувалось не так вже й багато. Троє воріт, басейн, атракціони і їдальня. Піонерів в загоні багато, тому чергували парами і позмінно. Одна пара до обіду, інша – після. Ті, хто чергував на воротах, сиділи в бесідках поруч з воротами. Якщо приїхали батьки до якогось піонера, ішли кликали його. Якщо машина з продуктами для їдальні – відчиняли ворота й пропускали на територію. Чергові по атракціонах дивилися, щоб сторонні не лазили по ним. Так само і з басейном. Хоча хто захоче лізти в порожній басейн? А от у їдальні чергування було найбільш динамічне. Розносиш їжу, потім прибираєш пусті тарілки, витираєш із столів, ставиш лавки. Якось нас повели мити тарілки. Всі наші товариші нам співчували, думали, що ми кілька годин будемо мити посуд ганчірками. А там стояла промислова посудомийна машина. В неї з одного боку завантажували брудний посуд. Він, як по конвеєру їхав всередині машини, а з усіх боків на нього бризкали струмені гарячої води. А нам залишалося тільки вчасно встигати витягати чистий посуд з іншого боку машини, сортувати і складати його. Ще пам’ятаю, як величезним стаціонарним ножем кроїли буханці хліба на скибки. Було дуже цікаво зануритись в секрети кухні.

С. С.: Чи смачно годували, і яке було меню в піонерський їдальні?

В. В.: Ну це був стандартний радянський «общепит». Каші, картопля пюре, супи-борщі, м’ясо-риба – от в двох словах і все меню. На третє – чай, какао, сік або компот. Але було смачно. А може ми настільки втомлювалися, що з’їдали все. На сніданок і вечерю було перше і третє, на обід – всі три страви. Полудник – напій і скибка хліба, намащена маслом або варенням.

С. С.: Все ж таки табір був піонерським. Наскільки сильною була ідеологічна складова в повсякденному житті піонерів?

В. В.: Цікаве питання. Чесно кажучи, надмірної заідеологізованості згадати не можу. Скажімо так, ми віддавали належну шану компартії і Леніну, але точнісінько такі ж слова ми говорили і в школі. Ці слова були просто фігурами мови, ніякого сенсу у них ніхто вже давно не вкладав. Наприклад, у таборі ми вчили і співали пісні. З тих трьох-чотирьох пісень, тільки в одній мова йшла про піонерів. Та й то слово «піонери» тут було використане як синонім слова «діти». Ну і, звичайно, ми співали гімн піонерії «Взвейтесь кострами синие ночи». Іноді, правда, в переробленому варіанті : «Взвейтесь кострами бочки с бензином». В спільному хорі це, все одно, ніхто не чує, а ми з сусідом співаємо і сміємося. Зрозумійте, ніякої свідомої антирадянщини з нашого боку тут не було. Це просто свідчить про ступінь розкладу офіційної ідеології. Знову ж таки, повторю свою думку. Можливо, році так у вісімдесят третьому-четвертому, а то, навіть, і вісімдесят шостому, керівництво табору на кожному кроці розказувало про ленінський шлях і комуністичні ідеали. Але змінились часи, і стало непотрібним змушувати інших вірити у те, в що сам не віриш. Досить показово це проявилося у заміні підсумкової гри. В кінці кожної зміни, в кожному таборі Радянського Союзу, піонери грали в «Зарницу». Це мілітаризована гра, що імітує воєнні дії. Тепер ж цю гру замінили на біль мирну «Найди клад».

С. С.: Як ви думаєте, в чому причини такої заміни? І в чому полягала суть нової гри?

В. В.: По-перше, «Зарница» досить складна з технічної точки зору. Вона потребує деяких спеціальних навичок і від організаторів, і від учасників. Подруге, це ризик насилля і масової бійки. Піонери бігають невеликими групами на величезній території, вожаті просто фізично не можуть встежити за усіма. Деякі діти використовують цю гру просто, як привід для побиття молодших і слабших товаришів. На цю тему знято дуже реалістичний, в чомусь навіть шокуючий, фільм «До первой крови». Тепер же підсумкова гра стала зовсім безконтактною. Діти просто шукали скарб – величезну коробку з-під телевізора, заповнену цукерками. Закопували два скарби, для молодших і старших окремо. На час гри ми ставали індіанцями, кожен загін окремим племенем. Роздягалися по пояс, розмальовувалися гуашшю, інколи втикали  у волосся пір’я. Ми бігали табором, галасували і шукали частини розрізаної карти. Не знаю, чи прижилася в подальшому ця гра, але на другий рік було вже не так цікаво.

С. С.: Ми якось органічно перейшли до теми закриття зміни у таборі. Як це відбувалося, чи були якісь урочистості? 

В. В.: Прощання з табором розподілялося на дві частини. Вдень – урочиста лінійка. Підводили підсумки, вручали грамоти і відзнаки. Потім спускали прапор табору, який був піднятий у перший день зміни. Лунав гімн Радянського Союзу, ми віддавали піонерський салют. Потім починали готуватися до вечірнього піонерського багаття. Сухе гілляччя збирали усюди, тягли все, що знаходили. З зібраного сушняку на стадіоні, поряд з футбольним полем, викладали величезну купу. Як починало сутеніти всі загони шикувались на полі. Співали гімн табору. А як було вже темно, заплювали вогонь. Горіло дуже довго. І у цей час ми робили, що хотіли. Хтось розмовляв, хтось бігав, хтось сидів на землі. В ці миті сама атмосфера заворожувала, все навкруги ставало чарівним. Темна ніч, відблиски величезного багаття, співи нічних птахів та комах. Відчувалось таке піднесення. Поряд були друзі, всі непорозуміння і незгоди були забуті, вірилося тільки в найкраще. І ці миті здавалися безкінечними. Але ми розходилися по корпусах, магія поступово щезала. А на ранок табір було не впізнати. Всі відчували роз’єднаність, були вже абсолютно чужими один одному. Починалася метушня, діти збирали речі, квапилися по своїх автобусах. В нашому автобусі з табору завжди їхало менше дітей, чим їхало туди. Частина піонерів від’їздили, не чекаючи закінчення зміни. Хтось їхав до іншого табору, хтось на море, когось просто забирали раніше. Ми приїздили і перші дні дома завжди були незвичними.

С. С.: Чи якось потім спілкувалися з товаришами по табору?

В. В.: Я знаю деякі діти обмінювались адресами. Але чомусь сумніваюсь, що потім листувалися. Я ні з ким не обмінювався. Напевне, не був  популярним. Головні мої друзі були моїми однокласниками. З усіма іншими дружив, але  не так сильно, щоб потім листуватися. Та й приїхавши, з головою поринав у нескінченну літню круговерть. Ігри, посиденьки, річка. І так аж до вересня.

Впевнений, що і в інших моїх товаришів по загону все відбувалося так само.

С. С.: А чому перестали їздити до табору?

В. В.: Та якось і не зможу назвати якусь одну конкретну причину. Може, не дуже сподобалось останнього разу, відчув, що вже не так цікаво. Один з моїх друзів перестав їздити туди. А інший поїхав раз і теж більше не їздив. Та й літо дев’яносто першого, до речі останнє літо існування Радянського Союзу, стало для мене дуже насиченим.

С. С.: Підсумовуючи нашу розмову, задам доволі прогнозоване питання. Чи не відчуваєте ностальгії за радянськими часами, за піонерією?

В. В.: Знаєте, якось ні. Можливо, мій настрій з цього приводу найкраще буде висловити словами Шевченка з «Гайдамаків» : «Сумно, страшно, а згадаєш – серце усміхнеться». З відстані прожитих років немало з того, що відбувалося в таборі, здається дурним, наївним, неприйнятним, а то й огидним. Але в загальній картині це далеко не основні моменти. Тому серце й усміхається, як згадаю табір. Це був неперевершений дитячий досвід. Пригода, про яку ще багато років ми всі згадували. Але не потрібно плутати жаль за дитинством з жалем за радянською владою. Зараз тема туги за Радянським Союзом дуже поширена серед частини народу України. Та у мене з ними абсолютні методологічні розбіжності. Вони думають, що зараз так погано тому, що з розпадом СРСР змінилося все. Я ж упевнений, що система не змінилася зовсім, ми живемо за видозміненої радянської влади, і саме тому все так погано. Розумієте, радянська влада говорила багато правильних і красивих слів. Наша освіта, дійсно, ґрунтувалась на високих гуманістичних ідеалах. Ми вірили в найкраще. Проблема в тому, що, вийшовши за шкільні стіни, ми потрапляли до діаметрально протилежної реальності. Закони якої були доволі безжальними. Ось тому, інколи, в мене щемить серце і на очі навертаються сльози. Що стало з цими радісними, усміхненими дівчатками і хлопчиками з фотографій? Та все ж, давайте завершимо наше інтерв’ю на оптимістичній ноті. Попри всі життєві незгоди потрібно жити далі. Лише від нас залежить, чим ми наповнимо своє життя, і , як його проживемо.

С. С.: Дуже дякую за таке змістовне інтерв’ю! Усього вам найкращого!

В. В.: І я вам дякую. Хай щастить!

Опитувальник

  1. Розкажіть про себе.
  2. Чим особисто для вас була піонерська організація?
  3. Чому ви вважаєте, що в комуністичні ідеали ніхто не вірив?
  4. Ви вважаєте, що керівництво Радянського Союзу свідомо вводило людей в оману?
  5. Невже серйозні дорослі питання могли справді цікавити учнів початкової школи?
  6. Ви були жовтеням?
  7. Як відбувався перехід із жовтенят до піонерів?
  8. Розкажіть особисту історію, пов’язану з прийомом до піонерії.
  9. Чи дуже раділи прийому в піонери?
  10. Як виникла ідея поїздки до табору? Страшно не було?
  11. Розкажіть докладніше про внутрішній устрій табору.
  12. Яким було керівництво табору?
  13. Яким був розпорядок дня у таборі?
  14. Як слідкували за гігієною?
  15. Яким був склад загонів?
  16. Якими були відносини з дітьми з інших загонів? Чи не ображали старші молодших?
  17. Як спілкувалися з дівчатами?
  18. Чим ви займалися у вільний час?
  19. На які теми спілкувалися з товаришами?
  20. Як розважалися у піонерському таборі?
  21. Як часто купалися в річці?
  22. Які були загальні заходи?
  23. Які фільми вам показували?
  24. У вас були походи й екскурсії?
  25. Чи був у таборі батьківський день? І як, взагалі, відбувалося спілкування з батьками?
  26. Що таке чергування?
  27. Чи смачно годували, і яке було меню в піонерський їдальні?
  28. Наскільки сильною була ідеологічна складова в повсякденному житті піонерів?
  29. В чому полягала суть підсумкової гри?
  30. Як відбувалося закриття зміни, чи були якісь урочистості?
  31. Чи якось потім спілкувалися з товаришами по табору?
  32. Чому перестали їздити до табору?
  33. Чи не відчуваєте ностальгії за радянськими часами, за піонерією?

ДОДАТОК 1

Угода про зберігання та використання тран скрибованої копії інтерв’ю та дозвіл на публікацію особистих фотоматеріалів від респондента.

6-й загін, червень 1990 року