Первомайська гімназія Первомайської міської ради

Миколаївської області

Матеріали на міжнародний конкурс шкільних проектів з усної історії

«Повсякденне життя в СРСР у період з 1980-1991 років»

Конкурсна робота

«Життя за зачиненими вікнами. Збереження ідентичності в умовах радянської дійсності у 80-х на початку 90-х років XX століття»

Підготувала: Думбрава Дар’я, учениця 10 класу Первомайської гімназії

Координатор проекту: Качуровська Лариса Вікторівна, учитель історії Первомайської гімназії

2020

Мета проекту:

  1. З’ясувати особливості повсякденного життя етнічних чехів у 80-х кінця 90-х років ХХ століття.
  2. Висвітлити вплив неофіційної сфери культури на збереження національної ідентичності; продемонструвати зразки автентичної святково-обрядової культури в умовах соціалістичної дійсності.
  3. Показати образи, що збереглися в історичній пам’яті.
  4. Показати шляхи протидії асиміляційним процесам в період тотальної уніфікації населення.
  5. Зрозуміти тогочасні події, почувши інформацію з перших вуст.
  6. Здобути навички аналізу історичних подій.
  7. Отримати досвід транскрибуванням інтерв’ю.

Етапи реалізації проекту. І. Організаційний (25.08.2020 – 02.09. 2020):

  • ознайомлення з умовами конкурсу, методом усної історії;
  • формування навичок написання есе;
  • ознайомлення з різними видами інтерв’ювання, добір оптимального варіанту інтерв’ю; – опрацювання методичного посібника «Жива історія – метод усної історії у школі».

ІІ. Підготовчий (03.09.2020 – 30.09.2020):

  • ознайомлення з особливостями повсякденного життя СРСР у 80-ті – на початку 90-х років ХХ ст.;
  • ознайомлення з біографіями респондентів шляхом організації зустрічей-знайомств;
  • вибір тематики запитань;
  • створення опитувальника;

ІІІ. Реалізація проекту (01.10.2020-16.10.2020): інтерв’ю з Янчик Милославом Вільгельмовичем.

ІV. Аналітично-підсумковий (17.10.2020 – 01.12.2020):

  • транскрипція інтерв’ю; – написання та обговорення есе;
  • підготовка дозвільних документів.

КОМЕНТАР

Історично так склалося, що Південь України полікультурний, багатонаціональний. У нашому місті Первомайську, починаючи з початку 90-х років, щороку проводиться фестиваль національних культур, на якому містяни знайомляться з культурою чехів, поляків, білорусів, ромів, греків, тощо. Нас зацікавило питання, як вдалося зберегти національну ідентичність, якщо в часи існування Радянського Союзу активно впроваджувалася політика формування уніфікованої радянської людини, що явилося підґрунтям для швидкого відродження національної ідентичності після розпаду Радянського Союзу.

Шукаючи відповіді, ми поспілкувалися з родиною етнічних чехів Янчиків –  Милославом та його дружиною Людмилою.

Проте розповідь буде не повною без короткого екскурсу в історію появи чехів на Причорномор’і, на що акцентував у своїй розповіді респондент. Цікавим було те, що збереглися фотоматеріали часів появи села Богемка та богемських чехів-євангелістів у Миколаївській області.

Отже, богемські чехи з’явилися у Причорномор’ї на початку ХХ століття. Через економічні негаразди в Богемії, 5 сімей емігрували спочатку до Польщі (місто Zełów), а потім пройшли складний шлях від Білорусії до Самари, проте через несприятливий клімат, відправилися на Південь тогочасної Російської імперії, де був помірний клімат, а головне, низька арендна плата за землю, та осіли на території сучасного Врадіївського району Миколаївської області, заснувавши поселення у якому довгий час проживали тільки етнічні чехи.

До початку Другої світової війни в Богемці існувала початкова школа, у якій вивчали чеську мову, протестанська каплиця. До середини 50-х років минулого століття не було еміграції. Люди жили компактно і лише інколи укладали змішані шлюби.

Цікавим був і процес навчання. Емігранти не могли брати з собою багато речей. Брали лише необхідне. І серед необхідного Святе Писання: Біблію чи пісенники («Канціонал»). Не маючи підручників, навчалися за цими книгами. Багато сучасних слів чеською мовою були не зрозумілі і не відомі, тому вживали українські чи російські. Тому як тільки стало можливим, на початку 1991 року, відправити на стажування до Чехії вчительку. Сталося так, що виїхала вона з УРСР, а повернулася у незалежну Україну. Про розпад СРСР дізналася від професора і спершу злякалася, що не зможе повернутися додому, де на неї чекали чоловік і троє дітей.

Слухаючи спогади про минуле, доводилося корегувати питання опитувальника, щоб повніше зрозуміти події, що відбувалися у десятиліття між 80-та 90-ми роками ХХ століття.

Під час інтерв’ю, виявилося, що респондент доволі стримано розповідав про події періоду своєї молодості. Розглядаючи сімейний архів, стало зрозуміло чому. Деякі члени родини були репресовані у 30-х роках ХХ століття як чехи і куркулі. Родина Янчиків змогла отримати копію кримінальної справи діда

Янчика Франца Францовича,   реабілітованого вже e 1989  році. Такі заходи влади навчили людей мовчати, бути обережними зі своїм минулим, але не забувати його. До сьогодні  продовжують відчуватися наслідки конструювання радянської людини.

Окрім того, історія завжди сприймалася як дослідження значимих, героїчних  подій, видатних постатей. Мікроісторія окремих родин  залишалася повсякденною, другорядною. Під час інтерв’ю переконувалися, що родинні історії – це неупереджена історія, яку потрібно вивчати, зберігати і пам’ятати.

ЕСЕ

Які думки викликають освітлені вікна? Щось звичайне, чи не так? Ніхто з нас не приховує, що читає книги та розмовляє іноземними мовами, що має неукраїнське коріння і сповідує певну релігію. За цими вікнами йде безліч окремих життів зовсім різних людей або родин. І це їх історія. Історія, збудована на повсякденних звичайних діях, які ще півстоліття тому не здавалися такими простими, як сьогодні.

У останнє десятиліття існування Радянського Союзу, саме мікроісторія творилася за зачиненими вікнами. Фактично існувало офіційне та неофіційне життя. Офіційне під наглядом держави, за встановленими правилами, які формували уніфіковану, підконтрольну державі спільноту – радянський народ. Неофіційне – родинне, у якому оберігалася національна ідентичність.

Як правило, мало хто з представників національних меншин зберіг в офіційних документах власну національність. Етнічним чехам села Богемка це вдалося і тільки, народженим після Другої світової війни, з двох причин: вони проживали компактно в межах одного села, де керівники сільради були теж чехами, а головне, бажання бути тим, ким вони є. Проте поступово проходило руйнування національної пам’яті – закриття школи,  молитвеного дому, припинення вивчення мови. Посилення чинників формування радянської людини: радянські свята, формування образу нової людини у ЗМІ, обмеження спілкування з етнічною батьківщиною.  Забування як елемент творення нової ідентичності передбачало позбавлення можливості вчити рідну мову, сповідувати власну релігію.

Молодим людям доводилося пристосовуватися до умов радянської дійсності спрощуючи власні імена, розмовляючи тільки російською мовою, потрапляючи у незручні становища, пов’язані з національністю, споглядаючи за іншим життям батьків, розуміння якого прийде пізніше. Іноді, чути принизливе «нацмени». Проте етнічні чехи ніколи не соромилися, що вони чехи. Намагалися підтримувати зв’язки з етнічною Батьківщиною, слухали чеське радіо, отримували пресу. У 80-х можливим був приїзд родичів з Чехії. У 1990 році до Чехії поїхала на стажування вчителька, щоб відродити викладання мови у сільській школі.

У родинах намагалися дотримуватись традицій. Деякі з них мають давню історію. От як весільні обряди, обряди поховання. Ще з перших засновників повелося, що молоді мали 10 пар фраєрів (дружби) і фраєрки (дружок). Коли помирала молода незаміжня дівчина, її проводжали 10 дівчат, одягнених як фраєрки (дружки).

Зберігалися сімейні рецепти національної кухні. Від бабці і мами можна було почути «брамборакі»,  «цоурочка», «трдло», «бухти».

Проте головне, зберегли мову, навіть вживану тільки у побутовому житті. Кожна родина плекала свої сімейні реліквії. Чеською мовою говорили дома, кожне покоління її знало. Навчали батьки, так само як і самі, за церковними книгами.

Можливо, що компактне проживання етнічних чехів спонукало владу проводити таку собі лагідну асиміляцію для знищення всього національного. Але як писав відомий український історик І. Лисяк-Рудницький  національний характер формується історично і має здатність передаватися з покоління в покоління, зберігатися стабільно і самозахищатися. (ЛисякРудницький І. Україна між Сходом і Заходом // Історія філософії. Український характер. Хрестоматія. – К.: Либідь, 1993). Його слова залишаються  актуальними для розуміння того чому етнічним чехам вдалося зберегти власну ідентичність.

Повна транскрипція інтерв’ю:

Інтерв’ю з  Янчиком Милославом Вільгельмовичем.

Адреса: місто Первомайськ, Миколаївська область, вулиця Івана Гонти, буд.3, кв. 10.

Проект: локальний проект місто Первомайськ Миколаївської області.

Інтерв’юер: Думбрава Дар’я.

Транскрипція: Качуровська Лариса Вікторівна, Думбрава Дар’я.

Вид: аудіо-інтерв’ю.

Місце проведення інтерв’ю: квартира респондента за адресою вулиця Івана Гонти, буд.3, кв. 10. Дата проведення: 15.10.2020

Картка респондента:

Вік: 65 років

Дата народження: 24.06.1955

Освіта: вища, Одеський інститут народного господарства, факультет фінанси і кредит.

Працевлаштування: «Стройбанк», банк «Ажіо», директор відділення «Укрсоцбанку», зараз пенсіонер.

Місце проживання: місто Первомайськ, Миколаївська область, вулиця Івана Гонти, буд.3, кв. 10 Життя: (де народилися, у якій родині, де навчалися, працювали, сімейний стан).

Народився у селі Богемка, Врадіївського району, Миколаївської області. До 5 класу навчався у селі, потім переїхав до Первомайська у родину дядька і закінчив ЗОШ № 9. По закінчені школи, повернувся у село де працював 2 роки у колгоспі «Червоний прапор».  Після служби в армії вступив до інституту, працював у фінансовій сфері. У 2017 вийшов на пенсію. Активно працює у чеській громадській організації «Нова Богемка». Одружений. Має двох дітей – дочка Ольга, син Андрій.

Думбрава Дар’я (далі ДД): Доброго дня, Милослав Вільгельмович. Мене звати Дар’я. Я учениця 10-А класу Первомайської гімназії. Ми працюємо над локальним проектом «Життя за зачиненими вікнами. Збереження ідентичності в умовах радянської дійсності у  80-х на початку 90-х років XX століття». Нам відомо, що ви є етнічним чехом. Дозвольте задати декілька питань.

Милослав Вільгельмович (далі МВ): Добре. Із задоволенням відповім.

ДД: Ми знайомі з Вами як з Михайлом, а скажіть, будь-ласка, яке ім’я записано у свідоцтві про народження?

МВ: У свідоцтві про народження записано Мілослав. Це скоріше німецьке ім’я. Чеською буде Мілек по-домашньому. (показує свідоцтво про народження). З цим ім’ям проблем не було.

Мирослав, Мілослав, Ростіслав.

ДД: І влада не заперечувала проти запису чи Ви реєструвалися безпосередньо у селі?

МВ: Ні, влада не заперечувала, я так думаю, називали всіх, що були після мене, молодших.  У цьому проблеми не було. Уже інших, пізніше, намагались батьки бути сучасними і убирати усі ці признаки, хотя ми ніколи не соромилися, що ми чехи. Ми ніколи це не ховали.

ДД: Я бачу у свідоцтві у вас написано чех, це на той час виняток.

МВ: Да, я не знаю як це все писали. Ось свідоцтва моїх батьків (показує документи), тут ні слова не має, що вони чехи. А в мене записано. Тобто у батьків немає, а в нас є. Слідкувати за своїми документами приходилось завжди, от. Колись там якісь юридичні дії робити, важко підтверджувати, якщо допущені помилки. Добре, що мені  не приходилось якусь там спадщину оформлювати. А так я не син свого батька.

ДД: Хто обирав ім’я?

МВ: Я так думаю, що мама. Я в одне время спитав: «Чому мене назвали Милослав?» і тут я задав їй питання, що мені більш подобалось Павло, є у нас таке ім’я. У нас у селі два Павла і ті хромі (посміхається) і чотири Милослава, два з них тоже хромі, ну це так не здивувало. То думаю, що мама. Хоча у рідні такого ім’я не було. Називали більше по бабушкі, дєдушкі. А в мене таке ось ім’я. Мабуть мамі сподобалося.

ДД: Чи не було труднощів, пов’язаних з ім’ям у роки Вашої молодості?

МВ: Ні, не було труднощів. Всі ми були молоді. У селі ми звикли, так і коли в школу переходив – звикли. Я приїхав сюда (у Первомайськ – примітка інтерв’юєра) тут було складніше. Тут проживало 6-7 сімей з Богемки, серед них моя тітка, яка працював на цукровому заводі. Там, ще одні, які ходили в школу, но і я тоже. Записали по документах, все як положено, но а зразу дали прозьвісько – Янчик – Янек.  І так я до кінця школи був Янек. Вчителі, майже всі, десь процентів сємдєсят, називали по імені і прізвищу, а нєкоторі, зручніше їм було – по фамілії. Дуже тактовна, так сказать, класний керівник у нас була, вчителька по українській мові та літературі, за цим вона члідкувала. А так Міша, мене ніхто не знає по другому. І що мене здивувало. У нас була зустріч випускників і одна така подружка, яка і зі мною дружила, і з моєю двоюрідною сестрою, вони ходили в один клас. Коли ми зустрілися і мене називають Янчик Милослав. Вона говорить: «Як ти ж Янек, Янчик, завжди ним був». Ось так відкривались Америки.

ДД: А в інституті?

МВ: Там тоже не було проблем. Там була фамілія, ну і Міша. В основном Міша. Я так і представлявся, я сам виноватий. І коли називає «преподаватель», (русизм) то по фамілії. А слідкувати прийшлось, бо коли виписували профспілковий білет, то я був записаний як Станіслав. Чому ж я говорю, що прийшлось слідкувати. І ще уроком було. Прадід, реабілітований у вересні 1989 року, Мечислав, а писали його і В’ячеслав і Вацлав, ну по разному.  Дядько, у якого я жив, він  Петрак Вячеслав, а після суду Венцеслав.. Коли він подавав документи на виїзд у Чехію, оцей кавардак з ім’ям, привів до того, що йому потрібно було подавати в суд і висудити своє ім’я і всі документи під одне ім’я зробити. То він нам всім наказав слідкувати, щоб документи були правильні, іначе буде біда.

ДД: А коли ви стали вже Мілославом?

МВ: По роботі прийшлось багато звертатися. І я представився як Михайло Вільгельмович. Так і називали. А  1994, коли ми відкрили банк «Ажіо» то Чорнобровкін, а він був і комсомольським і партійним діячем, сказав мені, що своє ім’я потрібно любити. І якщо він почує, що я називаюся Міхаїлом, буде звільняти. І я подумав, що ламати надо. І таким чином я став представлятися Мілослав. Казус такий був, я дзвоню на завод «Фрегат» до начфіна Лариси Борисівни і пропоную перейти до нас на обслуговування, і представляюся Янчик Милослав Вільгельмович. Вона довго мовчала. А потом: «Міша ти. Чого ти прикалуєшся?». А потім тут, в «Укрсоцбанку», я вже був Мілослав. І навідь мій однокласник, який був клієнтом і знав мене як Міша, чітко називав

Мілослав. Дуже багато людей вибирають по батькові і називають просто Вільгельмович. Але то для друзів.

ДД: Батьки говорили вам, що ви чех. Чи було зафіксовано це в офіційних документах?

МВ: Так, в свідоцтві про народження. І ми не соромилися, що ми чехи.

ДД: А страху не було. У поляків, наприклад, був бо їх репресували за національністю.

МВ: В самому селі, як воно компактне було, до самого кінця війни (прим. Другої світової війни) міграції не було, так одиничні випадки. А так всі залишалися в селі. То самого страху не було. Тільки скажемо було обідно, декілька разів, моментів були в моєму житті. Один, коли я переходив у п’ятий клас. Перше, уявіть, що значить переходити із села у місто (прим. після початкової школи у середню школу потрібно було ходити 5 кілометрів), всі нові і не батьки, а тітка і дядько. Школа в місті тоді носила ім’я Юліуса Фучика чеського письменника, революціонера,  так як цукровий завод будувався за допомогою чехів. Ну і звичайно, в школі було багато книг цього  письменника. І от на перший урок ця ж класний керівник, приходить з бухти-барахти і каже Янчик чех і буде нам читати і розказувати. Я на той час взагалі не чув хто є Юліус Фучик і читати вчився по церковним книгам, а тут незнайомий текст і шрифт. Для мене це був шок. І я свтав і вийшов.

 Другий раз було у августі 1968 після подій «Празької весни». Канікули я провів у селі. Ми по телевізору дивилися «Чотири танкісти і пес», «Майор Вихр», а то увесь час на свіжому повітрі. Краєм вуха я чув, що дорослі щось обговорюють, занепокоєні,  але нам нічого не розповідали. І коли я повернувся у місто, а це був 9 клас На першому уроці, а тоді це був урок миру. Вчитель заявляє, що Янчик розповість нам, що відбувається у Чехії, в Празі. Наче я звідти приїхав. Я не знав, мені було соромно від того, що я не знаю. Якби я був у місті, то дядько мені розповів би обов’язково, бо дядько виписував чеські журнали, він був таким завзятим, скажемо, і слухав завжди радіо. Він був у курсі, я цього не знав. Я знову встав і вийшов на знак протесту. Дома дядько мені все розказав. Не знаю як, але нам доставили журнал «Власта».  А там зйомки. Танки та присутність СРСР. Я ознайомився, взяв журнал. І було тут двояке чувство, чесно. Чи їх жаліти, чи з прапором стояти – «СРСР -могутня держава».

І третій, останній раз. Пройшов я кандидатську уже, кандидата до вступу в КПСС на початку 80-х, був такий Жарський Петро Тарасович, царство йому небесне. Іде процедура, заходжу я до нього, він читає мої документи і з нічого говорить: «А що ми нацменів у партію приймаємо». А я пробув уже кандидатом і, чесно, не хотів бути партійним. Но тоді було так, що списки друкували в газеті. Я знайшов себе, показав газету і кажу: «Ви читати умієте. Що тут написано?» А підзаголовком газет у ті часи було «Пролетарии всех стран соединяйтесь» (російською). Встав та й пішов. А він услід кричить: «Верните мне его» (російською). Но ми були один на один. Я розумію кар’єра…. Но і секретар партійної організації Госбанка кричить: «Миша вернись». Я не вернувся. А там черга кандидатів сидить. І вони розуміють, що щось не так. Я нікому не сказав і він нікому не сказав. Но коли вже було партбюро і задавали питання, то вони боялися задавати якісь питання, мені задали найлегше – розкажіть свою біографію. (сміється). Сидить у президії Жарський і я говорю, що для тих хто погано знає історію і географію Миколаївської області. Це потрібно було бачити. Він бере газету «Правда» і закривається. Скандалу вже не було. Це був десь 1983 рік. Я закінчив інститут і вступав у партію. Це було ризиковано, але це був крик душі. Це такі моменти, які були. Може і не свідомо. У п’ятому класі. Ми говорили, але читали казки та релігійні пісенник (показує старовинні книги з якими предки виїхали з Чехії).

ДД: Чи говорили в родині материнською мовою.

МВ: Да, дома ми говорили тільки чеською. І мій дядько у якого я жив, був противником того, щоб дома говорили по іншому. Але своїм дівчатам він дав ім’я Аня і Люда і в нього проблем не було. (сміється). Ще такий момент купаємося ми, чи десь ми гуляємо на річці, зі своїми друзями, все. Тітка приходила й кричить: «Діти йдіть додому». Третій раз ми вже знали, що буде кричати чеською (говорить чеською). І нас вітром здувало. Ми вже бігли додому. Це був стимул.

ДД: Чи склалися у вас в родині традиції ї свята, пов’язані з етнічною батьківщиною?

МВ: Те, що в селі святкували, це святкували Різдво і Паску. Троїцю, в основному релігійні свята. Таких свят, як  у вас були ( прим. польська община), як День незалежності ми, на жаль, не знали. Таких, що пов’язані з формуванням Чехії чи Чехословаччини, тому ми святкували тільки релігійні. І розбіжності були у святкуванні Паски, оскільки не було людини яка могла вирахувати дату по протестанському календарю, то святкували як і тут. А Різдво, ясне діло, не виходить з числа, тому святкували 25 грудня. Новий рік, хоч в Чехії мало святкують Новий рік, в основному Різдво. Які традиції. Це обов’язково треба було йти колядувати. Вивчили ми чеською колядниці і ходили по всіх будинках, по рідні. На Паску, так як і тут, одне, що у нас є традиційна випічка, традиційна кухня. Готували  «брамборакі»,  «цоурочкі», «трдло», «бухти». Но і не брезгувалось смачне ні українське, ні руське – ніяке.

ДД: Все ж таки релігійність у радянські часи знищувалась. І протестанти на Півдні України не таке поширене явище і зберігати віру було не легко.

МВ: Це був молітвений дом, його не заборонювали, але наступали іншим шляхом – примушували платити великі податки, що змусило його закритися. Нам дома, про релігію, чомусь, нічого не казали. Але я бачив, а потім питав і батько казав так, вони не лягали спати поки не ставали на коліна коло кроваті і не прочитали молитву. Не було у нас ніяких ікон, це і не передбачає віра. Одне що ми бачили оце (показує церковні книги). Я ще пам’ятаю, що мама ходила в церкву у 60му. І я ще хрещений в селі, але вже потім доводилося шукати де хрестити дітей, або хрестити у православній церкві.

ДД: –На початку 90-х Ви почували себе радянською людиною чи етнічним чехом ?

МВ: –Ну взагалі, я поважаю цю країну, люблю цю країну і я ніколи себе не ділив, хто  я був, громадянином тієї держави, де я проживав .Ясне діло я знав, що я чех, ми намагалися жити чесно, працювати добросовісно. Єдине, чого не було у нас, то  таких щоб занадто п’яниць , туніядців. Не можна розділяти себе.

ДД: Чи мали Ви родичів у Чехії ? Чи була можливість спілкування з ними ?А може можливість побуватии в Чехії ?

Качуровська Лариса (далі КЛ): Це саме у 80-90-ті.

МВ: Так. Я розумів.  Батько розповідав, що перед війною виїхала його тітка у якої не було дітей, і хотіла забрати його із собою. Але дід не дозволив. Так же само виїхала старша тітка моєї мами зі своїм чоловіком і вони потім сюди приїжджали, і ми спілкувались. Туди ми не їздили.  До речі, хто був в селі, у війну були  мобілізовані в армію Людвіка Свободи. До лав Радянської армії навіть  до війни  не брали наших. І не притісняли, і не дозволяли, так вот. І коли хто дійшов до визволення Чехії там запропонували всім залишитися, але всі повернулися в село.

КЛ: А чому. Боялися репресій?

МВ: Я думаю ,що там  нічого не знаєш , а тут все таки стоїшь твердо на ногах.

КЛ: Ми вважаєм, що у вас дуже цікава історія вашого одруження . Як ви створили свою родину?

МВ:  Нічого такого цікавого не було. Зустрічався я в селі з дівчатами. Я ж приїздив з міста, в мене був гарний піджак, до речі чеський, дядько мені купив. І джинси у мене були. Вдалося дістати. Зі мною хотіли зустрічатися усі дівчата. Людмила, моя дружина, каже, що в селі вона мене практично не знала. До клубу вона не ходила. А я приїжджав -від’їжджав. Познайомилися і подружилися у Первомайську.

КЛ: Принципово у родині було одружуватися з дівчиною з вашого села.

МВ: Ні , це було не принципово. Мама казала, що хоч циганка, хоч молдована, но запам’ятай, це один раз повинно бути. Мама дуже боялась ,щоб ми розлучалися і діти були сиротами, тому що мама була з трьох років кругла сирота і її мало  не відали в дитячий будинок . Там була своя страшна історія. Завдяки моїй прабабці, яка була вольовою жінкою, дитину вдалося залишити в селі під опікую сільчан. Так вона  і виросла, слава Богу, дома. Хоч не раз приїжджали представники влади і пропонували забрати дітей в інтернат. Де вже точно виховали радянську людину.

 А щодо приїзду знайомих з Чехії, приїжджали на початку 80-х. Але у них був чіткий маршрут, які місцевості відвідувати, за межі його – не можна. Можна було і відповісти за Кримінальним кодексом. Я вже був у Чехії в 2000-х декілька разів.

ДД: Дякуємо вам за інтерв’ю. Було цікаво послухати історію вашої родини. І взагалі дізнатися про ті часи.

МВ: Дякую і вам, що зацікавилися. Маю надію, що моя розповідь буде корисною.

Опитувальник

  1. Ми знайомі з Вами як з Михайлом, а скажіть, будь-ласка, яке ім’я записано у свідоцтві про народження?
  2. Хто обирав ім’я?
  3. Чи не було труднощів, пов’язаних з ім’ям у роки вашої молодості?
  4. Батьки говорили Вам, що Ви за національністю чех? Чи була національність зафіксована документально?
  5. Чи говорили в родині материнською мовою?
  6. Чи склалися у Вас родинні традиції, свята, пов’язані з етнічною Батьківщиною?
  7. Чи дотримувалися релігійних канонів?
  8. На початку 90-х ви почували себе радянською людиною чи етнічним чехом?
  9. Чи мали ви родичів у Чехії і чи була можливість спілкування з ними, а може можливість побувати у Чехії?

Додатки

Свідоцтва про народження батьків та респондента.

Родинна пам’ятка, за якою вчили мову.

Весілля родини Янчиків.